Повія. Панас Мирний
собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
– Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? – почав жалiбно Федiр.
– А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
– Хай каже… Казаному кiнця немає.
– Немає! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
– Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.
– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дiвчата.
– А ви не дуже?
– Все ж не так, як ви.
– Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
– Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
– А ми втечемо.
– А ми доженемо.
– Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
– Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
– Чи були, дiвчата, у матерi?
– Були.
– Бач, а ми не були.
– Гарнi!
– Певно, вона не спить. Ходiмо.
– А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.
– Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, – одказала Христя.
– Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.
Христя противилася, одступає назад.
– Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.
– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.
– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, – доводили дiвчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
– Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.
– А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.
– Я Христю одведу, –