Срібне молоко. Валерій Шевчук
на мусі, теж перетворилося на камінця, але не твердої, а м'якої породи, а може, і на глину – холод розлився йому по грудях. І він міг би не дивитися, що там відбувається, бо відав і без підглядин, але очі з димовими повісьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власної волі позбувся, тим більше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерігали кожен його рух, хоча на вулиці нікого й не було, окрім брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив ніби на чатах, утомлено спершись на кийка і не відриваючи очей од шкільного ґанку. І, може б, не було б так печально Григорію Комарницькому, коли б не відав, що в того Петра, котрий саме підійшов до дверей житомирського магістрату і вже взявся за ручку, аби їх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселені у вельми нещасливий спосіб: по різних кутках села, отож, хоч би куди він, бідолаха, поткнувся, скрізь напоровся б на котрогось із них, були ж вони один до одного вельми подібні, ніби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюків було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дістав змогу спокійно зайти до магістрату, за ним і Сахнюківна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панів урядових, чи поставлена назирати за кіньми, щоб, крий Боже, при цій оказії не сталося чогось несподіваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панів урядових і зголошувався до них, Григорію Комарницькому випала вільна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всі виходи із села, аби укмітити: чи немає де шпарини, в яку міг би витекти, як течиво, бо тільки на це й мав надію. Але звідусіль прочував окріплену бронь – брили замерзлого повітря, хоча зараз травень і тепло, і мало бути це повітря, може, й гаряче; а ще уздрів непорушні, вільно розставлені у просторі фігури, однаково одягнені в чорну одіж і з однаковими кияками в руках. Тоді відчув, як нестерпно почали свербіти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пізнавав потребу з крайогляду зійти чи здиміти, отож поки що димів тільки димом з люльки і терпів свербіж у п'ятах, а з місця таки не рушався, бо таки й справді нікуди.
А там, у Житомирі, Петро Сахнюк угризся чобітьми в підлогу магістрату і заговорив залізним голосом до пана возного, якому і викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позіхав, бо, певне, не доспав сьогоднішньої ночі, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, і схопив зі столу перо, яке вранці свіжо висмикнув із крила магістратської гуски і застругав гострим ножичком писарчук.
– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привів оце до вас дочку свою Сахнюківну Катерину, яка, непутяща, зогрішила й народила незаконну дитину мені й собі на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене і од неї неуладної, була-бо спокушена, як призналася, з облудної підмови дяка нашої троянівської школи Григорія Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове врядні, дізнання і взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до міських