Срібне молоко. Валерій Шевчук
червінцем, але не кривилося:
– Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.
– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.
Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.
– Не брехатиму, панове врядні, – сказала цього разу дзвінко Катерина, – не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене – ніколи мені не подобався та й не залицявся.
Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.
– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?
– Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що він чарівник, усі відають.
– З чого таке звідали? – запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:
– Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.
– Що саме? – спитав пан возний.
– Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.
– Еге ж, – спокійно обізвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.
У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.
– Достеменне це знаєш? – зчудовано згукнув пан возний.
– Та це, панове врядні, всі знають, – твердо повів Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.
– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?
– Боялася, – спокійно сказала Катерина. – Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.
– А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.
Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.
– Дай-но їй ще напитися, – наказав пан возний.
– Не треба! – мовив залізно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.
– Чому?
– Бачите, панове врядні, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, він і справді нечистий, тоді б, сказати, як самі знаєте, мало б народитися чорт зна що: із хвостом, шерстиною та рогами, тямите?
– А коли б таке народилося?
Обличчя Петра Сахнюка стверділо, понуро блимнув і не сказав, а відбив чи відрізав:
– Тоді б узялися за того обіясника громадою. Повісили б, як пса, відтак і спалили, і гріха за нами від того не було б, от!
– Тепер не боїтеся? – спитав возний.
– Сказати по правді, боїмося, – повів Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож він, перепрошую,