Аптекар. Юрий Винничук
помила морквину і сіла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарі, а за мить викотився на долівку чорний клубок, підскочив угору, вдарився об стіну і, підкатулявшись до дверей, зник у щілині під порогом. Відьма зиркнула на вікно – там шмигонула чиясь тінь, а у двері пролунав стукіт.
– Кого там негода несе? – зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.
– Здорова була, стара!
– А-а, то ти, шельмо! – упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. – Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?
– Старієш. А воно ж фасон треба тримати.
– Та вже ж – не молодію, Франце. Чого приперся?
Чорт поліз за пазуху, витяг плящину горілки, кисет із тютюном і шмат сала, загорнутий у полотно, і поставив на столі.
– Не все зразу. Діставай чарки та чого-небудь на стіл.
– Ага, тримай писок нарозтвір. Нема хліба і кришинки. Оно паляниці, либонь, уже спеклися та є ще морква з цибулею.
– Мо’ хоч капуста квашена є?
– Коли б уквасилася.
Відьма вийшла до комірки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепані притрушені золою паляниці й розлізлу цибулю і все те розставила на столі, а чорт нарізав сала і наповнив чарки. Вони цокнулися, відьма випила одним духом і відразу заїла салом, відчуваючи, яка благодать розтікається їй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зігрівшись, стара подобріла і вже цілком лагідно дивилися на дідька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лікоть цибухом і пускав дим кільцями. Видно, йому не квапилося, та й відьмі теж, тому й сиділи якийсь час у мовчанці. Аж от нарешті чорт докурив люльку, вибив її в долоню і одним махом втягнув попіл з долоні носом, а тоді кілька разів з насолодою чхнув.
– А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинів. Ченчик той так, по правді, на кабана схожий, але смаки людські незбагненні. Бачу я, що той ченчик і сам не від того, щоб пожирувати, а все ж стримується. У корчмі він буває частенько, та ніяк у них до діла не дійде. То я ото вирішив помогти їм. Дай мені якого зілля, щоб я тому ченчикові сипонув, аби він за корчмаркою незлецьки увихнувся.
– Зілля? Та є у мене, яке хочеш. Оно маєш у цій плящині настій на серці голуба і різних корінцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже від твоєї корчмарки не відчепиться.
– Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай мені тої масті, якою намастившись відьми на Лису Гору літають. Корчмарка моя не від того, щоб і собі полетіти