Аптекар. Юрий Винничук

Аптекар - Юрий Винничук


Скачать книгу
тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

      Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинґель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

      – Невідомо, – відказав я. – Їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

      Незнайомець усміхнувся:

      – Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

      Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: «Милосердя! Милосердя!». Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

      – Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

      – Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Міг би вказати нам замовника.

      – Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніґсберґа, доктор філософії і медицини. А ви хто?

      – Ми з Венеції, я…

      Але тут випередив мене Мартин:

      – Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… – він відсапався і зітхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

      – Рана й справді така поважна? – запитав лицар.

      Я кивнув.

      – Живіт.

      – Овва! – він похитав головою. – Можна оглянути?

      – Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. – Але гляньте й ви.

      Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.

      – Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.

      Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.

      – Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

      Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.

      – Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, – сказав Йоган. – Ви ж бо лікар, і самі


Скачать книгу