Сліди на піску. Роман Іваничук
мене, застерігав, радив, і я в тривозі задумувався не раз над потрібністю чи непотрібністю того, що зробив. Це словосполучення набирало для мене іншого, ніж усім відомого, значення: його імператив ставав голосом моєї совісті й волі, гамівною сорочкою, і я збагнув нарешті, що то проявляється на марґінесі образ моєї другої сутності, відчуженої від мене на відстань сумління, здібності й любові.
О, то не суха канцелярська фраза вчулася мені в притишеному гуркоті грому під час грози в горах – то обізвався мій вартовий, який ревниво й пильно приглядається до всього того, що залишило моє перо на папері, то охоронець мого талану, то ласкава сестра, гаряча коханка, моторошна ерінія, ім’я якій Nota Bene; ця безтілесна істота має свій вигляд, свою мову, яка обростає, немов пушком вербові котики навесні, інтонаціями приязні, довіри, наказу, любові, докору, і я, єдиновладний володар свого твору, стаю зневоленим, скованим і повністю залежним від моєї другої іпостасі.
Nota bene! Зупинись, задумайся, запам’ятай і з’ясуй, що то за матерія, яку ти обробляєш весь свій вік, що то за зілля, яке ти невтомно жнеш і жнеш, і яким перевеслом воно повинно в’язатися в снопи: вибиваним міддю ременем політики чи вишиваною крайкою естетики?
Минулого року – від весняних підсніжників аж до осінніх хризантем, від снігів і до снігів – я у своїй благословенній Наварії, відокремившись від довколишнього світу, немов анахорет, працював запоєм над останнім із п’ятнадцятитомного циклу історичним романом «Саксаул у пісках». А повсюдно буяло, кипіло, чарувало й пахло цвітіння природи – в моєму городі, на левадах, над озером, у лісах, у ровах, на межах, серед мочарів і на пісних горбах, що попри Годовицю тягнуться аж до залізничної колії; цей роман, як і попередні теж, я писав серед незмірної краси, та не служила вона мені навіть тлом для моєї праці, а була тільки свідком натуги, з якою я вимальовував образ дерева, що розчиняє камінь і смокче вологу з піску, а тому виростає низьким, крислатим, покрученим, зате важчим від води і вічним; я вирізьблював постать Івана Вагилевича, який виріс знаменитим українським ученим серед національного безводдя… Довкола розкошувала у квітах тучна земля, а мені уявлялася пустеля, пісок і палюче сонце, тому я не міг засівати свій твір хоча б пелюстками із всеможного цвітіння – хіба не в цьому полягає наш національний парадокс: живемо в раю, а співаємо печальні пісні, купаємося в солодких водах, а складаємо легенди про пустелі, серед яких гартують свій дух пророки.
Нині ж, завершивши весь цикл романів, яким віддав майже сорок років життя, я відчув полегшу, волю й існування часу; скинувши з пліч важку ношу, я розпрямився, порозглядався й занімів від подиву: на мене хлинула повінь довколишньої краси світу, і я вперше втямив, що весь свій творчий вік, зріючи її, навіть не пробував пересаджувати на ґрунт своїх витворів бодай стебелину ромашки, бо ж не прийнялася б вона на пісках, де я шукав слідів нашої стратованої історії. Зазнав я, таким чином, непоправної втрати, адже ніколи вже не