Сліди на піску. Роман Іваничук
не відчував, і подумалось мені, що надмірність завше небезпечна: перечулене кохання часто закінчується розлукою, гіпертрофована запопадливість тхне підлабузництвом, перехвалювання таїть у собі фальш, а надмірна тиша провіщає вибух.
І він пролунав. Тепер я втямив, що гуркіт грому зовсім мені не снився; глянув на захід і побачив, як із сідловини між Говерлою і Попом Іваном, де мертвіє Несамовите озеро, стрімко піднімається в небо кудлата чорна хмара, туча розчіхрувалася, шматувалась й поглинала зорі; одночасно з північного й південного обріїв почала виростати синява, я оглянувся на схід і побачив блідо-льодову плахту, що добиралася до місяця, – на небесах назрівала непримиренна битва Чорнобога з Білобогом, і я згадав, що те неминуче побоїще спровокував я сам, знехтувавши прадідівським забобоном. Стоячи з дітьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тоді зловісне булькотіння, ніби той камінь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини піднялася на поверхню куля болотного газу й розірвалася, мов петарда; я тепер спімнув про це, і мене пройняло каяття за провину перед таємничими силами гір – і ось вони мстяться: на світ упала пітьма, котру прострілювали перехресні блискавки, й нарешті в самому зеніті з глухим зловісним лускотом розкришився грім. Непримиренні володарі гір, Чорний і Білий боги зчепилися у лютому двобої, в небі почалася битва не на життя, а на смерть, і першою жертвою мав пасти я зі своїми малими дітьми.
Мене пройняв несусвітній жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянські будинки блимали світелками вікон на віддалі доброї години ходу, намет стояв на вузькому зарінку біля самої води, а я добре знав, як скаженіє під час хмаролому гірська річка, як стрімко котить вона двометровий вал і змітає все на своєму шляху; я міг перебратися з дітьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би від холодної зливи та граду, і мені не залишалося нічого більше, як молитися.
Я з перестраху вимовляв замість «отченашу» слова заклинання, яке записав колись від мольфара Івана, що мешкав на околиці мого Трача; в ту мить цілковитої безнадії згадалося мені, що моя бартка вся списана магічними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топірця були вирізьблені дві корони, з-під яких зирили совині очиська – певне, символізували образи Чорнобога й Білобога, на топірці не було живого місця – весь був насічений чертами і резями чи то рунами, які колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стінах у Розгірчі й Бубнищах, і якби ці знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я міг би відвернути негоду; а небо наді мною кололося, бліда хмара тріщала, мов лід під ногами, – я знав, що Білобог сипне зараз не градовим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрілами летіли вгору з усіх меж небосхилу і, зустрічаючись у зеніті, вибухали синім полум’ям; я в нестямі схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танці, і закричав: «Чорні чорнокнижники