Це коротке довге життя. Ірина Бондарук
відро, набрав води й повернувся до коня. Кінь лежав і перебирав губами траву. Митько знову метнувся по конюшину, намагався підкласти її коневі під голову, яка лежала в пилюці, вилив на тварину воду й знову побіг у стайню.
– Дядько Юхиме, ходімо. Там треба коня поставити на ноги.
– Якого коня?
– Німецького.
– А щоб він здох!
А хлопець плакав і молив. І дядьки пішли, куди він їх тяг. Підступивши, мовчки дивилися на нещасну істоту.
– Ну, хлопці, беріться. Не він же війну розпочав, – скомандував Юхим.
Коли коня поставили на ноги, велика голова тягла його до землі, а ноги тремтіли, наче в малого лошати. Однак кінь стояв. Поволі випив піввідра води, а тоді чоловіки тихенько повели його до стайні.
– Дядько Юхиме, – почав благати хлопець, – у вас є та мазь, що коням ноги мазати? Дайте трохи.
– Буду я ще на цього бусурмана добро переводити. Ну, не плач, виходимо твого Фрица.
Пішов Митько від коня пізно ввечері, а щойно зійшло сонце, прибіг до стайні. Кінь стояв. Метнувся в поле і, крадучись, насмикав у пазуху волотків вівса, а тоді приніс заготованої звечора конюшини:
– Їж, Фрице.
З цієї днини Митько весь свій вільний час проводив біля коня. Він поїв його, годував, чистив, гладив і розмовляв з ним. Бігав до старих людей радитися, аж поки перегодував молодим вівсом.
– Ти відведи його до ставу й заведи по живіт у воду. Хай постоїть, – каже конюх.
Цього ж вечора Митько повів коня купати, обмив його зболіле тіло водою від пилу та бруду й залишив стояти у воді. А коли за півгодини вивів його на берег, то весь живіт коня чорнів від п’явок. Вони легко відпадали під жмутом трави.
Відтоді тварина почала їсти більше й більше. І ось настав той день, коли, зачувши тривожне й ласкаве «Фрице», кінь повернув до хлопця голову й тихенько заіржав.
За місяць тварину було годі впізнати: масивний, здоровенний кінь ходив за Митьком, наче лоша, і стеріг його, мов собака.
З того часу хлопець і кінь працювали в парі.
За кілька днів перед Новим роком Ганна виряжає Митька з Анькою і ще з однією родичкою в рідне село. Син упирався. Йому так хотілося побути вдома. Якщо в школі він і читав, що завірюха може вити, то цими днями вона не просто завивала, а проймала холодом. Від того виття здригалися стіни бараку, а мати його умовляла.
Закуталися по самі очі, взяли дві пляшки самогону й утрьох вирушили в дорогу. До найближчої станції Устинівки добиралися пішки. Коли доїхали до Фастова, то почали всіх розпитувати, чим їхати далі. Проте ніхто не знав, і лише черговий станції, не німець, порадив:
– За якийсь час прибуде прямий санітарний поїзд на Німеччину через Шепетівку. Паровоз відчеплять, щоб заправити, підійдете до караульного в останній вагон і скажете: «Шепетовка. Шнапс».
– А в поїзді німці?
– Німці, німці.
– Поранені?
– Обморожені.
Останній