Доба. Сповідь молодого бандерівця. Антін Мухарський
розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волію два в одному. Сода з холодною водою з-під крана справляє кращий ефект на мою печію.
Вода з чайника виявляється не такою вже й теплою, як мені здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрілки на ньому показують десять хвилин на другу, і вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синій чашці з золотим вінчиком – малій частині того спадку, що залишила мені бабуся, і, дивлячись у темне вікно, п’ю маленькими ковтками, відчуваючи, як кислота у моєму шлунку розкладається на воду, вуглекислий газ і якісь там солі. І в той же ж час у вікні на чорному тлі ночі проявляється на склі силует голої людини, підсвіченої з-за потилиці люстрою, що так само, як і я, стоїть і щось п’є з синьої з золотим обідком чашки. Я вдивляюся в очі тієї людини і, щоб краще побачити те, що ховається в їхній глибині, роблю два кроки в напрямку вікна. Тепер ми стоїмо майже впритул і дивимося одне одному в очі.
– Ти хто? – питаю я у того, що у вікні.
– Я – це ти! – відповідає він.
– Ну, і що тобі треба?
– Хочу з тобою поговорити начистоту.
– Про що?
– Про те, хто ти і що ти.
– А хто ти такий, щоб зі мною про це розмовляти?
– Я твоя Суть.
Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов’яга років двадцяти п’яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда.
– Ти хто? – питає мене моя Суть.
– Ну як це хто? – досить обурено знизую плечима. – Я, Антін Каштанський, артист Великого Державного Театру…
– Стій, стій, стій! – зупиняє мене Суть. – От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?
– Ну, так!
– Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення – це акторська кар’єра?
– Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.
– Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?
– А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь… Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.
– Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?
– Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько, – це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.
– А чому ж тоді погано вчився?
– Ну, так… молодість, те та се… – белькочу я непевно. – Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні