Доба. Сповідь молодого бандерівця. Антін Мухарський
За межами інституту Іванна вела життя замкнене, принаймні для мене.
Не можу з абсолютною вірогідністю констатувати між нами факт так званої любові з першого погляду, проте з певністю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробігла між нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату відчули наші тіла й душі. Але оскільки (як з часом з’ясувалося) обоє ми були незайманими, то тривалий час бокували одне від одного, і не стільки через розбіжності темпераментів, скільки через бажання застерегти себе від чогось незрозумілого, але вже точно невідомого та тривожного, що мало увірватися в наше життя при ближчому контакті.
«Почуття пригноблене – отрутою стає», – сказав, як відрізав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справді, із плином часу все більше й більше уваги приділяв я у своїх думках Іванні.
Нарешті настала пора з’ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мій співкурсник і, можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! – бо про Сашу Інгула я потім ще розповім окремо). Так от, хоч і гуляли вони з моєю Іванною вечорами, однак нічого серйознішого, окрім пари-трійки поцілунків при прощанні, у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоєм, оскільки за природою своєю ніколи не належав до підрозділу сексуальних агресорів і за складом душі був юнаком скоріше замріяним, аніж послідовним у свої любовних пригодах.
Того вечора після лекцій (була субота) ми практично всім курсом у повному складі попензлювали у гуртожиток відзначати день народження когось з наших. Заходили по дорозі в магазини, закуповували якусь недорікувату ще радянську провізію, яка куцо так лежала на величезних, майже порожніх прилавках. Одним словом, мандрували гамірною зграєю вулицями осіннього Києва. Опале листя каштанів шурхотіло під ногами, здоровезні тополі та клени співали небу своїх останніх серенад, і настрій був якийсь непевний – чи то веселий, чи то сумний, дідько його розбере цей настрій студентів-другокурсників театрального інституту. І раптом – гульк, виринає поруч зі мною писок Тані Дулярчук, однієї з подруг Іванни, й губи її пухкі та хтиві (вона до мене теж клинці підбивала) з залишками перламутрової помади, які гаряче нашіптують мені у вухо приблизно таке: «Ну, невже ти не бачиш, дурнику, що Іванка закохана в тебе до безтями. Вона, глупа, й бровою не поведе, оком не кліпне… отакий характер ідіотський, горда, бач! Проте вчора в розмові, тебе згадуючи, ледь не розрюмсалася, гадаючи, що ти до неї геть байдужий. Каштанський, не будь ідіотом, підійди до людини, скажи пару слів лагідних, і вона – твоя! Ось ключ від моєї кімнати. Ми з Наташкою (співмешканкою) будемо ночувати не в гуртожитку. Скористайся ним правильно!». Тицьнувши мені у долоню ключа, Тетяна відвалила, а я від її слів буквально остовпів і закляк на місці.
Мчали кудись автівки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боці Львівської площі, звідкілясь лунала канонада відбійного молотка, війнув вітер, зірвавши з каштанів