Доба. Сповідь молодого бандерівця. Антін Мухарський

      За цими фізіологічно-ностальгічними екзерсисами я не помічаю, як на тарілці лишається менше чверті від величенької порції. Настає часткове насичення. Рухи кволіють, напруга в усьому тілі спадає, і ти, відкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», і прожитий день знову повертається до тебе уламками фраз, думок і ракурсів. На тлі феєричного виступу «бубабістів» ти згадуєш про незакінчений, цілком постмодерний есей, про забуту після якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлі облупленої лаврської стіни – символ легковажності адептів фестивального руху всіх часів і народів, потім у тебе з’являється згадка про недописаний вірш, про варварську суть російської ментальності, потім ти подумки згадуєш натхненні рухи Андруховича, який читає поезії з циклу «Екзотичні птахи і рослини», потім рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторінці «Ги-ги-и». Ти читаєш перший абзац: «Було мені, либонь, зо п’ятнадцять років, а братові Максові – шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев’яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розуміючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз і ще раз, аж потім до мене доходить, що у тій фразі йдеться про звичайну труну! І тобі стає смішно! «Гарний вечір! Гарні хлопці!» – думаєш ти і, відклавши часопис, ідеш до плити, аби закип’ятити чайник.

      Увімкнувши газ, набираєш у чайник воду (зливаєш її щонайменше хвилину – рекомендація санітарних служб), ставиш чайник на вогонь і, спершись руками на підвіконня, прикладаєш лоба до холодного скла у віконній рамі. Пара з рота малює на склі туманні плями, а ти дивишся у листопадову ніч, і тихий, ситий спокій находить на тебе! Все правильно, ти на своєму місці, на своєму шляху. У тебе гарні друзі, професія, родина. У твоєї країни прекрасне майбутнє. Нічого, що зараз вона лежить у руїнах і над попелищем струмує димок. Проросте молода трава – свіжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллється потугою листя, з’являться молоді герої. Вони вже з’явилися! Ти їх бачив сьогодні. Бачив повний зал молоді, бачив їхні обличчя й щастя від того, що ми всі разом, що ми всі єдині. Слухаємо СВОЮ новонароджену поезію, співаємо СВОЇХ новонароджених пісень, сміємося від почуттів, що переповнюють серце від усвідомлення того, що мрія наших предків – Незалежна Україна – збулася і ми свідки цьому. Нам тут працювати, нам її відбудовувати, нам тут жити й народжувати дітей і жити, жити, жити… Глибоке й потужне відчуття щастя накочує на мене, і я, набравши повні груди повітря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову ніч.