Оповідь Артура Гордона Піма (збірник). Эдгар Аллан По
щастя, двоє з вахтових матросів побожилися, що бачили в нашому суденці біля стерна людину, і її, мабуть, ще можна врятувати. Спалахнула суперечка, і Блок роздратовано заявив, що «йому немає діла до якоїсь яєчної шкаралупи, що заради такої нісенітної пригоди він не стане змінювати курс корабля і якщо в тому кориті була людина, ніхто не винен у цьому, крім неї самої, – і хай собі йде на дно або до чортів у пекло», ну й таке інше в такому ж дусі. Тоді до суперечки втрутився Гендерсон, перший помічник, справедливо обурений, як і всі матроси, бездушною жорстокістю капітана. Відчуваючи підтримку команди, він заявив Блоку, що той заслуговує теліпатись на шибениці і що він не виконає такого наказу, хай навіть його повісять відразу по тому, як вони зійдуть на берег. Помічник капітана твердим кроком рушив на корму, відштовхнувши Блока (той зблід, але промовчав), і, схопившись за штурвал, рішучим голосом наказав: «Завертай!» Матроси кинулися на свої місця, і корабель здійснив умілий поворот. Усе це забрало близько п’ятьох хвилин, і мало хто вірив у те, що вони встигнуть когось там урятувати, навіть якщо в човні справді були люди. Проте, як читачеві вже відомо, і я, й Огастес залишилися живі; смерть обминула нас, завдяки поєднанню двох щасливих і майже неймовірних випадковостей – подібне щастя люди благочестиві й мудрі приписують умисному втручанню божественного Провидіння.
Поки судно ще не забрало вітер, перший помічник капітана звелів спустити на воду шлюпку і стрибнув у неї разом з двома матросами – мабуть, тими самими, котрі запевнили, що бачили мене біля стерна. Як тільки вони відчалили від судна (місяць світив яскраво, як і раніш), корабель круто нахилився під вітер, і в ту саму мить Гендерсон, підхопившись зі свого сидіння, закричав веслувальникам, щоб вони табанили.[9] Він не став нічого пояснювати, тільки нетерпляче повторював: «Табань! Табань!» З усіх сил матроси заходилися веслувати назад; але на той час корабель уже розвернуло, і він рвонувся вперед, хоча команда докладала неймовірних зусиль, щоб прибрати вітрила.
Зневаживши небезпеку, помічник капітана вхопився за ван-путенси[10] на борту корабля, як тільки зміг до них дотягтися. Судно знову рвучко нахилилося, оголивши правий борт майже до кіля, і тоді стало зрозуміло, чому помічник капітана звелів матросам знову підігнати шлюпку до корабля. На гладенькій і блискучій поверхні днища (корпус «Пінгвіна» був обшитий міддю, і мідні штаби[11] кріпилися до дерева мідними ж таки болтами) у якийсь незбагненний спосіб повисло людське тіло, яке билося об корпус за кожним порухом корабля. Після кількох невдалих спроб, бо судно гойдалося, і перший-ліпший поштовх загрожував потопити шлюпку, мене нарешті визволили з небезпеки й підняли на борт – бо то було моє тіло. З’ясувалося, що якийсь болт зрушив із місця, пропоров обшивку й вистромився назовні, а коли нас протягувало під кораблем, я зачепився за нього й ось таким неймовірним манером мене прикріпило до днища. Голівка болта пройшла крізь комір