Кращі твори (збірник). Леся Українка
не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнєє щастя могла розказать?
Та сон був короткий. Ранесенько-рано
Вже зникла рожевая мрія моя, –
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.
Поглянула я, що вже нічка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»
Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу;
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.
Для інших і доля, і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!
Із циклу «В дитячому крузі»
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
«Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?» –
В неньки спитала дитина.
«Ні, не кожна, – одказує мати, –
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька».
«Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?»
«Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна».
«Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, –
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач – розспівалися як!»
«Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати».
«Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
«Спів пташині потіха одна, –
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».
Сонет
Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.
Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!
Спокійно умира і листом покриває
Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.
Натура ллє ті сльози таємні
Того, що хутко ляже в смертнім