Кращі твори (збірник). Леся Українка

      Хоч не зруйнована – руїна ся будова,

      З усіх кутків тут пустка вигляда.

      Здається, тільки що промчалась тут біда,

      Мов хуртовина грізная, раптова.

      Тут водограїв ледве чутна мова, –

      Журливо, тихо гомонить вода, –

      Немов сльозами, краплями спада;

      Себе оплакує оселя ся чудова.

      Стоять з гарему звалища сумні,

      Садок і башта; тут в колишні дні

      Вродливі бранки вроду марнували.

      Колись тут сила і неволя панували,

      Та сила зникла, все лежить в руїні, –

      Неволя й досі править в сій країні!

      Палкого сонця промені ворожі

      На кладовище сиплються, мов стріли,

      На те каміння, що вкрива могили,

      Де правовірні сплять, піддані божі.

      Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…

      І серед пустки, наче на сторожі,

      Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,

      Навіки в ній своє імення скрили.

      З чужого краю тут співці бували

      І тіні бранки любої шукали, –

      Витає ж тута інша тінь, кривава:

      Ні, тута не лежить краса гарема,

      Марія смутна чи палка Зарема, –

      Тут спочива бахчисарайська слава!

      До тебе, Україно, наша бездольная мати,

      Струна моя перша озветься.

      І буде струна урочисто і тихо лунати,

      І пісня від серця поллється.

      По світі широкому буде та пісня літати,

      А з нею надія кохана

      Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

      Де схована доля незнана?

      І, може, зустрінеться пісня моя самотная

      У світі з пташками-піснями,

      То швидко полине тоді тая гучная зграя

      Далеко шляхами-тернами.

      Полине за синєє море, полине за гори,

      Літатиме в чистому полю,

      Здійметься високо-високо в небесні простори

      І, може, спітка тую долю.

      І, може, тоді завітає та доля жадана

      До нашої рідної хати,

      До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

      Моя безталанная мати!

      Реве-гуде негодонька,

      Негодоньки не боюся,

      Хоч на мене