Кращі твори (збірник). Леся Українка

      Слов’янщина! – який величний гук,

      Який широкий і містично темний.

      І скільки літ і як багато рук

      Для неї будували храм таємний.

      Посеред храму п’єдестал звели,

      І статую поставили на ньому,

      І вид, немов Ізіді, зап’яли

      Покровом щільним ідолові свому.

      Стоїть таємна статуя давно,

      Час тихо упливає рік за роком,

      І досі ще нікому не дано

      В лице їй глянути одважним оком.

      А що ж величної Слов’янщини сини,

      Німої матері проречистії діти,

      Між людьми чим прославились вони?

      Чим похвалитись їм, з чого радіти?

      Дивітеся: з них кожний як один,

      Що світ би здержав на плечах здорових,

      Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

      Покірно руки склав в кайданах паперових

      Та раз у раз поклони низькі б’є

      Перед стовпом, короною вінчанним,

      Порфірою укритим; стовп той є

      По праву спадщини царем названий.

      І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

      Троїстая нагайка тіло крає,

      А він, ховаючись, плете сильце

      І братові під ноги простирає.

      Колись, бувало, сильний чуженин

      Слов’ян-рабів виводив на майдани, –

      Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин

      На себе самохіть кладе кайдани,

      І кажуть всі: варт віл свого ярма,

      Дивіться, як покірно тягне рало!

      Ні, ймення слов’янина недарма

      Синонімом раба між людьми стало!

      …Так прожила я цілу довгу зиму.

      Зима минула, і весна настала, –

      Для мене все однакова пора.

      Мій час пливе собі так тихо-тихо,

      Як по ставку пливе листок сухий.

      Чудне життя… якби часами серце

      Живим жалем і болем не проймалось,

      Не знала б я, чи справді я живу,

      Чи тільки мріється мені життя крізь сон.

      Стіни чотири тісно оточили

      Мене навколо: се ж увесь мій світ.

      Там, за вікном, я чую, світ інакший

      Шумить-гуде, веде свою розмову.

      І туркіт повозів, і людські голоси,

      Дзвінки