Кращі твори (збірник). Леся Українка

      Ще старість не прийшла, а все минуле

      не раз мені стає перед очима,

      і я дивлюсь так пильно, мов боюся,

      що більш мені не прийдеться побачить

      того садочка спогадів моїх,

      що міниться барвистими квітками

      при світлі мрій, мов при західнім сонці.

      Ось і тепер повстав дитячий спогад

      і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

      В дворі старого замчища-руїни

      зібрались ми на віче, все поважні,

      учені голови, гладенькі й кучеряві,

      і віком не малі – якби зложити

      літа усіх, либонь, століття вийшло б!

      Ми всі були на зборах, всі дванадцять.

      Обачні люди, тямили ми добре,

      що ми живем у небезпечний час:

      поставили сторожу біля брами, –

      як хто надійде, щоб давала гасло, –

      і раду радили. Таємне товариство

      ми закладали, і ніхто з «великих»

      до нього доступу не мусив мати.

      Зложили всі обітницю врочисту

      ховати таємницю до загину.

      Яка ж була мета у товариства?

      «Мета?» – «великі» вже б не обійшлися

      без сього слова, ми ж були щиріші:

      в нас не було мети. Було завзяття,

      одвага, може, навіть героїзм,

      і з нас було доволі. Ще ж до того

      була в гурті маленька Жанна д’Арк:

      тоненька, блідолиця, голосочок

      бринів, немов дзвінок, її очиці

      блакитні блискавиці розсипали,

      злотистеє волосся розвівалось,

      мов орифлама. В нас її вважали

      за речницю великої снаги.

      Вона сиділа в замковій бойниці,

      неначе в ніші, і навколо неї

      було ще досить неба весняного

      в тій рамці кам’яній; західне сонце

      вінцем її голівку червонило.

      Вона держала слово, і багато

      великих слів у ньому поміщалось:

      братерство, рівність, воля, рідний край…

      Так, так, те все було. А далі слово

      змінилося у спів, і вся громада

      до дзвінкої промови прилучилась.

      О, то були такі «червоні» співи,

      яких, либонь, не чув старезний замок

      і в ті часи, коли червона кров

      йому красила тверді, сиві мури.

      «Гартовані ножі» були в тих співах,

      а в серці у співців була любов

      до тих «великих», що були малими

      на бенкеті життя. Летів той спів

      геть за зубчаті стіни і котився

      зеленими моріжками до річки,

      немов хотів поплисти за водою

      до вбогих сел, що мріли навкруги…

      Зубчата тінь від замкового муру

      все довшала, а далі й двір покрила.

      В бойниці небо стало темно-синім,

      не стало вже червоного віночка

      на голові малої Жанни д’Арк,

      а ми співали… Раптом наша варта

      нам гасло