Кращі твори (збірник). Леся Українка

      Пусти мене, мій батеньку, на гори,

      Де ряст весняний золотом жаріє,

      Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –

      Хай він мене дощем рожевим скропить,

      Оплаче цвітом молодість мою.

      Там, кажуть, з гір усю країну видко, –

      Нехай востаннє я побачу більше,

      Ніж бачила за все життя коротке,

      Хай стану ближче до ясного сонця,

      Скажу йому: веселеє, прощай!

      Пусти мене, мій батеньку, на гори!

      Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

      Я ще ніколи так їх не любила,

      Як от тепер востаннє, перед смертю.

      Ми не слізьми заплачемо, – піснями

      Веселе дівування пом’янем.

      Я золотим квіткам віддам всі мрії,

      А вітрові свою дівочу волю,

      Мов пелюстки, осиплються бажання,

      У світ пущу з піснями всі думки.

      Хай я сама сирій землі належу, –

      Віддай мене тому, кому обрік, –

      А те, що я на горах заспіваю,

      Належить сонцю, вітрові й весні;

      Кров кане в землю, а воно полине…

      Пусти мене, мій батеньку, на гори!

      Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

      Що вже несила буде покидати

      Хорошого весняного життя.

      Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,

      Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,

      Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

      Такої пісні вже б не заспівала,

      Життя такого більше не зазнала б,

      Як в час прощання на горі високій.

      Даруй мені, мій батеньку, той час!

      Пусти мене, мій батеньку, на гори,

      Коли ти хочеш, щоб твоя дитина

      Одважно йшла на передчасну страту,

      Очей в сльозах до гір не обертала

      І з сонцем не прощалася риданням,

      Тебе, людей і Бога не кляла!

      І ти колись боролась, мов Ізраїль,

      Україно моя! Сам Бог поставив

      супроти тебе силу невблаганну

      сліпої долі. Оточив тебе

      народами, що, мов леви в пустині,

      рикали, прагнучи твоєї крові,

      послав на тебе тьму таку, що в ній

      брати братів не пізнавали рідних,

      і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

      якийсь дух часу, що волав ворожо:

      «Смерть Україні!»

      – Та знялась високо

      Богданова правиця, і народи

      розбіглися, немов шакали ниці,

      брати братів пізнали і з’єднались.

      І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!

      Тепер твоя земля обітована».

      І вже Богдан пройшов по тій землі

      від краю і до краю. Свято згоди

      між ним і духом гучно відбулося

      в золотоверхім місті. Але раптом

      дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.

      І знов