Кращі твори (збірник). Леся Українка

      Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш

      під білим покривом несправджених надій,

      кришталі сліз над ним порозсипаєш,

      убрані в іскри любих, марних мрій;

      І буде спати щастя, мов царівна,

      що на скляній горі знайшла труну,

      життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,

      протягнеться кудись удалину.

      І часто ти безсонними ночами

      до любої труни шукатимеш стежок

      і сльози литимеш старечими очами, –

      від них сріблом горітиме сніжок.

      Коли ж, утомлена блуканням одиноким,

      на сніговій постелі ляжеш ти,

      щоб більш не встати, перед сном глибоким

      останню мрію вгледиш:

      Ось іти

      зібрався лицар молодий в дорогу,

      на гору ту скляну, де щастя спить,

      в душі несе і віру, і тривогу,

      пустеля перед ним, як жар, горить.

      Він без дороги йде все цілиною,

      з усмішкою твої стежки мина,

      і бачиш ти, що він вже під горою,

      де спить твоя царівна чарівна.

      Він на горі єдиним поцілунком

      розбив труну і щастя оживив,

      отим єдиним, легким подарунком

      навік царівну горду покорив,

      і взяв її на руки, мов дитину,

      і весело у замок свій поніс,

      за ними йшла весна, і всю долину

      покрив квіток весняних цілий ліс.

      Квітки цвітуть, і золотом багряним,

      немов огнем, долина пойнялась,

      співає щастя над своїм коханим,

      і ні одна сльоза не пролилась.

      А ти лежиш, і тіло одиноке

      смертельний сон і холод обійма,

      і мрія та про щастя яснооке

      іде в туман, мов загадка німа…

      Хто дасть моїм очам потоки сліз?

      ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний,

      а туга щонайглибша має литись

      гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може

      розтати від проміння весняного,

      в долину збігти джерелом раптовим,

      а на верхів’ї, що біліло снігом,

      віночок зацвіте рясних квіток.

      А туга… се, як море: перекотить

      всі хвилі, з краю в край, по цілім світі,

      остатня хвиля пробіжить по сліду

      найпершої, а перша дожене

      остатню, і таким невпинним колом,

      без краю, без мети ітимуть хвилі

      моєї туги… краще їх спинити…

      Нагірний сніг, се жалощі твої.

      Як тільки щастя сонечко пригріє

      оті сніги, збіжать вони раптово

      і принесуть остатній дар мені,

      поринуть в течії моєї туги,

      доллють її, повніше стане море,

      і голосніше заридають хвилі…

      А в серденьку твоєму цвіт весняний,

      то білий, то рожевий, то червоний,

      Віночком зацвіте, і той віночок

      Заквітчає те щастя молоде,

      що поцілунком