Кращі твори (збірник). Леся Українка

      To, може, станеться і друге диво

      Євангельське? Прийду, як Магдалина,

      Тобі віддать остатнюю послугу,

      І саме в ту хвилину, як у тузі

      Я буду гірко плакать, що навіки

      Тебе втеряла, – раптом я побачу,

      Що ти воскрес і просіяв від слави

      Життя нового і нових надій.

      І я впаду в нестямі на коліна,

      І руки простягну до тебе, і на ймення

      Тебе покличу вголос… Але ти?

      Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти

      Пошлеш мене веселу звістку дати

      Твоїм забутливим і потайним друзям,

      Що тричі одрікалися від тебе?

      І поки я, не тямлячись від щастя,

      Носитиму по людях любу провість,

      Ти підеш панувать в нову країну слави

      І на землі збудуєш рай новий

      Для себе і для тих, кого покличеш.

      Чи буде ж місце там для Магдалини?

      Однаково, аби вчинилось диво!

      Уста говорять: «він навіки згинув!»

      А серце каже: «ні, він не покинув!»

      Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

      Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

      Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

      «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

      Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

      Чи хто мені стискає дружньо руку,

      Чи любая розмова з ким ведеться,

      Чи поцілунок на устах озветься,

      Струна бринить лагідною луною:

      «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

      Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

      Де постаті леліють ясні й темні,

      Незнані й знані, і наводять чари,

      І душу опановують примари,

      А голос твій бринить, співа з журбою:

      «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

      Чи сон мені склепить помалу вії,

      Покриє очі втомлені від мрії,

      Та крізь важкі, ворожії сновиддя

      Я чую голос любого привиддя,

      Бринить тужливо з дивною журбою:

      «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

      І кожний раз, як стане він бриніти,

      Тремтять в моєму серці тії квіти,

      Що ти не міг їх за життя зірвати,

      Що ти не хтів їх у труну сховати,

      Тремтять і промовляють враз зо мною:

      «Тебе нема, але я все з тобою!»

      «Квіток, квіток, як можна більше квітів

      І білого серпанку на обличчя,

      Того, що звуть ілюзією…» Боже!

      Як часто ті слова вчуваються мені

      Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

      Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,

      Я принесла тобі всі квіти, що дала

      Скупа весна твого скупого краю,

      Я всі зібрала і в труну вложила,

      Всю ту весну убогу поховала.

      Ти спиш в землі між мертвими квітками,

      І страшно