Кращі твори (збірник). Леся Українка
мук чи байдуже спостерігав за ними, а як Син Людський – права на особисті почуття, тому й проповідує всепрощенство, смирення й любов до всіх. Міріам вірить у всесильність його вчення – у світло його Слова і Духа, але не може (і не хоче!) прийняти його неволі у праві на людські почуття. Тому її внутрішня драма залишається нездоланною.
А в чому ж вбачала сенс цього трагізму Леся Українка – як митець, як закохана жінка, як духовна істота? Здається, відповідь авторка знаходить, перечитуючи Євангеліє від Матвія: «“Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає”… ‹…› Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі»[13]. Воістину, велике страждання – то шлях у безсмертя…
До таких же «пристрасних типів», як і Міріам, належить Кассандра з однойменної драми письменниці. «Трагічна пророчиця» – так називає її сама авторка. Трагізм цей полягає не лише в тому, що, наділена божественим даром передбачати майбутні події, Кассандра не в змозі ні пояснити їхні причини, ні змінити їхній перебіг, а насамперед у тому, що вона сама часто сумнівається у своїх пророцтвах. Знаючи, що Троя загине, пророчиця не вірить у її порятунок. Тому «пророчий дух для неї не дар, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки»[14], – зазначала Леся Українка в листі до О. Кобилянської, характеризуючи образ Кассандри. Героїня усвідомлює неминучість того, що станеться з нею і з її Троєю, але у своєму страдництві залишається непохитною навіть перед покарою богів: «Гелена. Се ж тільки ти змагаєшся з богами, / за те вони тебе карають. / Кассандра. Що ж, / їх сила в карі, а моя в змаганні». А зразком такого страдництва в драмі постає Прометей як всесвітньо-історичний символ трагічної свідомості й прагнення до свободи.
Колізія божественного й людського, виразно окреслена вже в «Одержимій», у різних проекціях знаходить продовження в низці інших драматичних творів Лесі Українки, зокрема, на біблійно-християнську тематику, як-то «Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та ін. Скажімо, у драматичних етюдах «Вавілонський полон» і «На руїнах» божественне виступає критерієм людської самоцінності й внутрішньої свободи. Ідея визволення з рабства постає як здатність зберегти свою духовну й етнічну сутність в умовах фізичного поневолення: «Живий Господь! Жива душа моя! Живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні!» А в драматичній поемі «В катакомбах» тема одвічного пошуку свободи набуває нових відтінків і звучить як мотив богорівності. Натомість у «Руфіні і Прісціллі» зазначена колізія розгортається в контексті всесвітньої драми – конфлікту античної й християнської цивілізацій, міфопоетичними уособленнями яких виступають образи Прометея та Ісуса Христа, символізуючи велич і трагедію людської культури.
По-новому проблема відносин між людиною і її божеством постає у драматичній поемі «На полі
Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 16.
Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 56.