Інстинкт убивці. Карін Слотер
Вам не потрібно більше на це дивитися.
– Ні, – наполягав Пол. Його пальці міцно стиснули Віллове передпліччя. – Я серйозно. Це не вона. – Він несамовито затряс головою. – Це не Емма.
– Я розумію, вам важко.
– Та пішов ти! Розуміє він! – Пол відштовхнув Вілла. – Тобі коли-небудь хтось казав, що твоя дочка мертва? – Він усе хитав головою і впритул дивився на дівчину. – Це не вона.
Вілл спробував напоумити його:
– У неї в пупку пірсинг, як ви й сказали.
Пол хитав головою, слова застрягали у горлі:
– Це не…
– Ходімо, – заспокійливим тоном промовив Вілл і підштовхнув його зробити кілька кроків назад, щоб іще більше не затоптав місце злочину.
Слова полилися з Пола запаморочливо швидким потоком:
– Волосся, Сміттєбак. У Емми довше волосся, майже до пояса. І на правій руці в неї родимка, в Емми. А тут дивися – нічого нема. Нема родимки.
Вілл перевірив руку. Крім крові, на бездоганно білій шкірі справді не було нічого.
– Права рука, – роздратовано підганяв Пол. Він показував на іншу руку. – Там у неї родимка. – Вілл не відповідав, і Пол витяг гаманець. Взявся гарячково щось шукати всередині, і на підлогу посипалися квітанції й папірці. – Вона дивна, у формі відбитка руки. Там шкіра темніша. – Знайшовши те, що шукав, він простягнув Віллу фотографію. На ній Емма була значно молодша, в костюмі чирлідерки, одна рука тримала біля стегна піпідастр. Пол мав рацію – родима пляма мала такий вигляд, наче хтось узяв дівчинку за руку і залишив на ній відбиток.
Та все ж Вілл наполягав:
– Поле, давай не…
– Еббі! Це не вона! Це не Емма! – З радощів Пол гучно розсміявся. – Подивися на її руку, Сміттєбаку. Там нічого нема. Це не Емма. Напевно, це Кайла. Вони схожі. Весь час одягом обмінюються. Це точно вона!
Ебіґейл вибігла нагору, Фейт не відставала.
– Стійте. – Вілл перегородив їм дорогу. Він виставив уперед руки, наче вуличний регулювальник, і буквально відштовхнув Пола назад.
На обличчі в чоловіка грала усмішка ідіота. Тієї миті він думав лише про те, що його дочка жива. До наступної думки його мозок ще не дійшов.
– Затримайте їх тут, – сказав Вілл, звертаючись до Фейт.
Та кивнула і виступила поперед батьків. Вілл обережно підійшов до мертвої дівчини. Знову сів навпочіпки, вивчаючи відбитки взуття, бризки на стіні. Його увагу привернула тонка кривава дуга, що перетинала тіло мертвої. Наче тонко проведена лінія, вона проходила під грудьми. Під час першого огляду Вілл її не помітив, та зараз міг би закластися на свою пенсію, що кров належала хлопцю, який лежав унизу.
– Це не вона, – повторював Пол. – Це не Емма.
– Коли ми втрачаємо близьку людину, то спершу відмовляємося в це вірити, – промовила Фейт. – Це цілком зрозуміло.
– Ти чуєш, що я кажу, дурна суко? – вибухнув Пол. – Я не дванадцять ступенів горя проходжу. Я знаю, як виглядає моя дочка, твоїй матері!
– У вас