Інстинкт убивці. Карін Слотер
та не видав чек від держави. Його перше помешкання було комірчиною, але то була його власна комірчина. Вілл досі пам’ятав, як воно – залишати зубну щітку і шампунь у ванній, не боячись, що їх хтось свисне… або щось гірше зробить. І навіть донині його не полишало відчуття втіхи, коли він відкривав холодильник і розумів, що може їсти все, що забажає.
Йому цікаво було, чи Пол теж щось таке відчував, коли походжав своїм будинком за багато мільйонів доларів. Чи його груди надималися від гордості, коли він дивився на витончені антикварні стільці та коштовні гобелени, що висіли на стінах? Коли він замикав парадні двері на ніч, чи виникало в нього полегшення від того, що ніхто не зміг у нього все забрати? Поза сумнівом, цей чоловік зумів забезпечити своїй родині безбідне життя. На задньому дворі в нього був басейн, у підвалі – міні-кінотеатр, і ви б нізащо не здогадалися, що юні роки свого життя він провів, шліфуючи навички неповнолітнього правопорушника.
Пол ніколи не вмів блискавично мислити, проте в нього була вулична чуйка і навіть малим він уже вмів заробити долар. Розумом сім’ї явно була Ебіґейл. Вона одразу ж після Вілла здогадалася, що насправді сталося того ранку в домі Кампано. Вілл іще ніколи в житті не бачив такого переляканого обличчя, як тоді, коли жінка усвідомила, що, мабуть, убила невинну людину – ба навіть гірше, невинну людину, яка, можливо, намагалася врятувати її дочку. З нею сталася істерика. Щоб її заспокоїти, викликали лікаря.
Не встигла голова дружини Пола опинитися на подушці, а він уже згладжував кути – досить типово для Пола. Він витяг свій мобільний і зробив два дзвінки: один – адвокату, а другий – своєму впливовому тестеві, Гойту Бентлі. І за десять хвилин у Вілла задзвонив його власний мобільний. Губернатор знову зв’язався з директором Бюро розслідувань Джорджії, той натиснув на Аманду, а вона, своєю чергою, – на Вілла.
– Гляди не спаскудь усе, – чуйно, як завше, сказала йому Аманда.
Процедура у справах про викрадення була проста: поряд із сім’єю завжди мусив перебувати поліцейський, а сама сім’я мала чергувати біля телефону на випадок дзвінка від викрадачів. Не встиг лікар встромити голку крапельниці в руку Ебіґейл Кампано, як вона заявила, що нікуди не поїде. У будиночку для екіпажів було помешкання для гостей. Пересвідчившись, що воно не стало частиною місця злочину, Вілл відправив батьків туди разом із Гемішем Пейтелем, переговорником ДжБР у справах взяття заручників. Пол сердився, що його призначили нянькою, а це означало, що він щось приховував чи думав, ніби може контролювати ситуацію без втручання поліції.
Знаючи звички Пола, можна було припускати, що на думці він мав і те, і те. Під час допиту він був такий незговірливий, що Вілл уже думав: коли б швидше приїхав той адвокат, щоб дозволив своєму клієнту давати прямі відповіді на запитання. Чи, може, Геміш Пейтел міг би трохи почаклувати. Перемовника готувала сама Аманда, коли очолювала у ДжБР відділ швидкого реагування.