Лють. Карін Слотер
Ходімо.
– Упс, – видихнула вона, бо послизнулася на розбитій ділянці хідника і коліно підігнулося.
– Рівно стояти, – сказав Джон, а сам подумав: вона така худа, що він відчуває, як благенька плоть рухається вздовж кістки.
– У сраку я не даю, – ні сіло ні впало повідомила повія.
Джон не міг визначитися, що гірше: думка про її рот чи думка про її задній прохід. Від побіжного погляду на чиряки, якими були вкриті руки та ноги повії, до горла піднявся обідній сендвіч з арахісовим маслом і бананом.
– Ясно, – він не розумів, чому вона вирішила відкрити перед ним душу, але дуже хотів, щоб вона це припинила.
– Мені потім срати важко, – повідала вона йому, зиркнувши скоса. – Думаю, дай скажу тобі, бо хто тебе знає, що ти там собі комбінуєш.
– Я лише проведу тебе до місця роботи, – запевнив він. – Більше нічого, не турбуйся.
– За все тре’ платити, – сказала вона і розсміялася. – Ну, може, крім цього разу. Звісно, прогулянка – якщо ти надумав таку плату взяти, то вона не зовсім безплатна.
– Мені все одно в цей бік, – збрехав він. – Я тут неподалік живу.
– У Морнінґсайд? – уточнила вона.
То був багатий район, що простягався до Чешир-Бридж-роуд.
– Так, – кивнув він. – Триповерховий будинок з гаражем. – Вона знову перечепилася, і він підтримав її, щоб не впала лицем униз. – Ходімо.
– А от грубим бути не обов’язково.
Він глянув на свою руку й одразу ж побачив, як міцно стискає повіїне передпліччя. Відпустив, і на тому місці, де були його пальці, одразу ж проступили сліди.
– Вибач, я не хотів, – чесно сказав він. Господи, він думав про жінок весь час, але навіть не знав, як їх торкатися без того, щоб завдати болю. – Я просто проведу тебе, добре?
– Майже прийшли, – повідомила вона і, на щастя, замовкла, бо зосередилася на горбистій стежині, коли скінчився тротуар і почалася земляна доріжка.
Джон пропустив її вперед, тримаючи дистанцію в два кроки на випадок, якщо супутниця впаде на дорогу. Його затопило відчуття надзвичайності того, що тільки-но сталося. Що він собі думав? У нього не було жодних причин втручатися у справи Рей-Рея, і тепер він втратить гроші за цілий день роботи лише для того, щоб провести цю лахудру до місця її роботи, де вона, найпевніше, заробляє за годину роботи більше, ніж він – за три. Господи. Його могли витурити з роботи. Могли назад за ґрати запроторити.
За взяття на роботу звільненого умовно-достроково Арт отримував від держави непогані гроші, плюс податкові пільги від федералів. Та навіть попри це (усі так звані стимули, що чекали на охочих) знайти якусь роботу, коли Джон звільнився, було майже нереально. Через свій статус він не міг працювати з дітьми чи жити на відстані ста ярдів од школи чи дитячого садка. За законом, роботодавці не мали права дискримінувати колишнього ув’язненого, проте вони завжди знаходили спосіб обійти закон. Перш ніж Джона взяли на автомийку, він побував на дев’ятнадцяти співбесідах. Кожна з них починалася так: «Як ваші справи/ми