Невольник. Тарас Шевченко

      Лічу в неволі дні і ночі

      І лік забуваю:

      О Господи, як-то тяжко

      Тії дні минають.

      А літа пливуть за ними,

      Пливуть собі стиха,

      Забирають за собою

      І добро і лихо.

      Забирають, не вертають

      Ніколи нічого,

      І не благай, бо пропаде

      Молитва за Богом.

      Каламутними болотами,

      Меж бур’янами, за годами

      Три года сумно протекли.

      Багато дечого взяли

      З моєї темної комори

      І в море нишком однесли.

      І нишком проковтнуло море

      Моє не злато-серебро —

      Мої літа, моє добро,

      Мою нудьгу, мої печалі,

      Тії незримії скрижалі,

      Незримим писані пером.

      Нехай гнилими болотами

      Течуть собі меж бур’янами

      Літа невольничі. А я!

      Такая заповідь моя!

      Посижу трошки, погуляю,

      На степ, на море подивлюсь,

      Згадаю дещо, заспіваю

      Та й знов мережать захожусь

      Дрібненько книжечку. Рушаю.

      Ми заспівали, розійшлись

      Без сльоз і без розмови.

      Чи зійдемося ж знову?

      Чи заспіваємо коли?

      А може, й те… Та де? Якими?

      І заспіваємо яку?

      Не тут, і певне, не такими!

      І заспіваєм не таку!

      І тут невесело співали,

      Бо й тут невесело було,

      Та все-таки якось жилось,

      Принаймні вкупі сумували,

      Згадавши той веселий край,

      І Дніпр той дужий, крутогорий,

      І молодеє теє горе!

      І молодий той грішний рай!

      Не молилася за мене,

      Поклони не клала

      Моя мати; а так собі

      Мене повивала,

      Співаючи. – Нехай росте

      Та здорове буде! —

      І виріс я, хвалить Бога,

      Та не виліз в люде.

      Лучше було б не родити

      Або утопити,

      Як мав би я у неволі

      Господа гнівити.

      А я так мало, небагато

      Благав у бога, тілько хату,

      Одну хатиночку в гаю,

      Та дві тополі коло неї,

      Та безталанную мою,

      Мою Оксаночку; щоб з нею

      Удвох дивитися з гори

      На Дніпр широкий, на яри,

      Та на лани золотополі,

      Та на високії могили;

      Дивитись, думати, гадать,

      Коли-то їх понасипали?

      Кого там люде поховали?

      І вдвох тихенько заспівать

      Ту думу сумную, днедавну,

      Про лицаря того гетьмана,

      Що на огні ляхи спекли.

      А потім би з гори зійшли;

      Понад Дніпром у темнім гаї

      Гуляли