Невольник. Тарас Шевченко

      Мені здається, я не знаю,

      А люде справді не вмирають,

      А перелізе ще живе

      В свиню абощо, та й живе,

      Купається собі в калюжі,

      Мов перш купалося в гріхах.

      І справді так. Мені байдуже

      За простих сірих сіромах,

      Вони і господом забуті.

      Так що ж мені тут гріти-дути!

      А де оті?? Невже в сажах

      Годує хам собі на сало?

      А може, й так? Добра чимало

      Вони творили на землі,

      Ріками сльози розлили,

      А кров морями. Люде знають,

      Кого годують, доглядають.

      І що ж ви скажете: за славу

      Лили вони моря кроваві

      Або за себе? Ні, за нас!

      За нас, сердешних, мир палили!

      Поки їх в саж не засадили.

      Якби не те, то, певне, б пас

      Свинар в толоці. Кляті! кляті!

      Де ж слава ваша?? На словах!

      Де ваше золото, палати?

      Де власть великая? В склепах,

      В склепах, поваплених ката[ми],

      Такими ж самими, як ви

      Жили ви лютими звірми,

      А в свині перейшли!..

      Де ж ти?

      Великомучениче святий?

      Пророче божий? Ти меж нами,

      Ти, присносущий, всюди з нами

      Витаєш ангелом святим.

      Ти, любий друже, заговориш

      Тихенько-тихо… про любов

      Про безталанную, про горе,

      Або про Бога, та про море,

      Або про марне литу кров

      З людей великими катами.

      Заплачеш тяжко перед нами,

      І ми заплачемо… Жива

      Душа поетова святая,

      Жива в святих своїх речах,

      І ми, читая, оживаєм

      І чуєм Бога в небесах.

      Спасибі, друже мій убогий!

      Ти, знаю, лепту розділив

      Свою єдину… Перед Богом

      Багато, брате, заробив!

      Ти переслав мені в неволю

      Поета нашого… На волю

      Мені ти двері одчинив!

      Спасибі, друже! Прочитаю

      Собі хоть мало… оживу…

      Надію в серці привітаю,

      Тихенько-тихо заспіваю

      І Бога Богом назову.

      Якби ви знали, паничі,

      Де люде плачуть живучи,

      То ви б елегій не творили

      Та марне Бога б не хвалили,

      На наші сльози сміючись.

      За що, не знаю, називають

      Хатину в гаї тихим раєм.

      Я в хаті мучився колись,

      Мої там сльози пролились,

      Найперші сльози; я не знаю,

      Чи єсть у Бога люте зло!

      Що б у тій хаті не жило?

      А хату раєм називають!

      Не називаю її раєм,

      Тії хатиночки у гаї

      Над чистим ставом край села.

      Мене там мати повила

      І, повиваючи, співала,

      Свою нудьгу переливала

      В свою дитину… В тім гаю́,

      У тій хатині, у раю́,

      Я бачив пекло… Там неволя,

      Робота тяжкая, ніколи

      І помолитись не дають.

      Там