Третя зірка. Валерій Фурса
милувався б нею. Навіть вдень. Адже у печері завжди було достатньо темно, і власна зірочка могла б освітлювати Горове житло. З нею йому було б значно затишніше у його похмурій печері. І набагато веселіше…
Гор не знав, чому саме ці небесні вогні називались зірками. Але назва ця йому подобалась, і цього було цілком достатньо для нього.
Але досягнути до цього небесного вогню Гор ніяк не міг. Навіть найдовшою палицею, яку лише він міг знайти, він не міг до них дотягнутися. Гор і навшпиньки ставав, і вгору підскакував, але у нього так нічого й не вийшло. Він навіть палицею своєю кидав – думав збити хоча б одну… Але занадто вже високо у небі ходила красуня Лу і надто ретельно охороняла вона свої небесні вогні. А подарувати Горові хоча б один зі своїх небесних вогнів Лу так і не здогадалася. А, може, вона просто не чула його прохання?…
«От стану великим і сильним, – не раз думав Гор, мріючи про свою зірочку, – і обов'язково дістану собі одну з них. А, може, й не одну…»
Він так часто подумки твердив цю фразу, що сам себе зумів переконати у можливості здійснення такої неймовірної мрії. Потрібно лише почекати. І треба бути дуже обережним, щоб не потрапити в зуби Великого Хара і уникнути гострих кігтів Крилатого Кара. А то можна й не дочекатись своєї власної зірочки.
Так майже кожний вечір Гор дивився у небо, і йому здавалось, що мрія його з кожним днем стає все ближчою. Лише зрідка, коли розгніваний Небесний Володар закривав небо чорними кошлатими хмарами, Гор не міг займатися своєю улюбленою справою. Тоді він ображався на Володаря і йшов спати у найвіддаленіший куточок своєї печери.
Тієї пам'ятної ночі Гор, як завжди, уважно вглядався у небо. Невтомна Лу вже пройшла більшу частину свого одвічного шляху. Все небо, від краю й до краю, було густо всіяне зірками. Тієї ночі їх було так багато, що Гор навіть розгубився. Він не знав, на якій із них зосередити свою увагу. Адже вони всі йому дуже подобались. Одні зірки були дуже великими і так яскраво світили! Здавалось, вони зовсім поряд. Лише руку простягни – і дістанеш… Але Гор не такий дурний! Він уже знає, що так просто їх не дістати. Вже намагався. Та, нічого! От підросте ще трішки – і обов'язково дістане!
Горові захотілося спати. Важко зітхнувши, він встав і збирався вже направлятись у своє затишне гніздечко у глибині печери. Та раптом одна із зірок привернула його увагу. Щось дивне здалось Горові у її поведінці. Але що? Тривало це всього якусь мить. Якби Гор не дивився саме на цю ділянку неба, то він, швидше за все, нічого й не помітив би. Це була одна з його улюблених зірок. Одна з тих, яку він бажав би мати у своїй печері. Гор часто милувався нею і думав при цьому, що вона і є найголовнішим ліхтариком на небесній дорозі Володаря.
Зірка якось дивно і незрозуміло заморгала. Бувало, що й інші зірки час від часу мерехтіли у високості. Гор добре знав про це. Та цього разу мерехтіння було зовсім іншим. Якимось дивним, і навіть хворобливим, чи що? Тому Гор і вирішив залишитись і ще трохи поспостерігати за своєю улюбленицею. Щось йому не подобалось