Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» — та наче мана яка, спустилася вниз — i скрилася за горою.
Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще дивнiшими очима — мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? — думав вiн. — Чи справдi, чи вважається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? — так же не близий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А видно — хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здається, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю — попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»
Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок — подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, — тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам’ятi їх дочок, — та, теряючись в догадках, i повернув назад — додому.
Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, — та все думав та думав... А в серцi — почував вiн — прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiймає голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися — так i ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спиною... «Оце так — промовив вiн уголос. — Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi — тiк; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, — видно, бiля неї ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.
Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, — i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик — i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами невдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, — вона висмикнула з мiтли держално — i давай потягати