Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, — тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...
— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...
Мотря нiчого не одказала, — тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!
— Iди собi! — гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, — не бачила свiта перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена...
— Що там, дочко? — стрiла її мати. — Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. — Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!..»
— Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?
— Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..
— Кого?
— Остапа...
— Чи ти не збожеволiла, дочко?
— Поневолi збожеволiєш, коли таке...
— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи — що там таке?
— Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? — скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, — все разом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах — хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гiркий її плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
Так день