Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:
– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!
Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…
– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.
– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.
– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?
– От же ви знаєте, розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.
– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!
– Iменно, iменно! I досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.
– Та ще й добра, додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.
– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…
– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.
– Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, – говорив Денис.
– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.
– Та воно можна б i способу добрати, – натякнув Денис.
– Ану, якого? – запитав старшина.
– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.
– Так… – сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.
Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз – що вiн уже держить її в посесiї; друге – що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, – так трапилося; третє – що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.
От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:
– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?
– Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, – говорив Денис, – а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…
– Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. – загомонiли гостi. – А ми тобi пособимо