Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
одвихнувсь – вона знову там.
– Ну, дак що ж його робити?
– А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.
– Та що ж? Колодку прив'язують…
– Ну?
– Що – ну?
– А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! – сказав Рябченко.
– От такої! – здивувавсь Остап. – А як же то?
– А хотiли б? – лукаво спитав Рябченко.
– Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. – загомонiли всi. Якби-то!.. Та як?
– Та воно невелика й штука, – спокiйно й не поспiшаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?
– Держимо.
– А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?
– Єсть.
– А в мене посесiя бiля вашої – глушкiвського пана.
– Правильно!
– Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?
– Авжеж!
– А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?
– Так, так!
– А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?
– I то правда.
– Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.
– Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…
– Ну? – спитав Рябченко.
– Дак що ж? – не розумiли слухачi
– Овва! А ще й розумнi люди! – засмiявся Рябченко. – А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, – тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.
Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – двi тисячi з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть – i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!
– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!
Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.
– Голова! Голова! – загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.
– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Цiни нема!..
Потроху посiдали знову та й почали мiркувати,