Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко

Серед темної ночі - Борис Дмитрович Грінченко


Скачать книгу
неї додому, сам собi думав про те, що треба справдi службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля. А то, гляди, ще Левантина дитину знайде, то клопоту повна голова буде.

      I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило. В економiї був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу й пiшов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не вподобалась Романовi ця служба, та iншої не було. Жити доводилося в лiсi в однiй хатi з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на нiч обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та й за Левантиною занудивсь. Однiєї ночi, замiсто щоб обходити лiс, майнув до неї (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до неї ночами частенько. А тим часом люди з того села, де була економiя, заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на дерево, то часто крали його в панському лiсi, — часом нишком од сторожiв, а часом, як сторож був не лихий, то купували в його дерево за дешеву цiну: дадуть йому якого рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба. Лiс великий, то не скоро помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не знає. Романа вони недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн зовсiм не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один чоловiк, не поєднавшися з Романом за цiну, та й виказав на його. Все виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не вiддано… хоч вiн небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося знову до батька вертатися.

      IV

      А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за те, що високо нiсся. Його приятелi — писар, урядник, дяк та iншi — були до його прихильнi, поки в його бряжчало в кишенi i вiн частував їх горiлкою. Та вiн давно вже повитрушував свої кишенi, витрусив i материну скриню. На селi скрiзь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелi почали одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе закликав, Роман забув уже, коли це й було.

      Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелiв зрадливих… привернути, повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.

      Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися… уже он i лiктi видко… Грошей, хоч кричи, треба, а де їх вiзьмеш?

      Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу. Одного разу мiсячної ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати, вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: «Якби набрати цiєї пшеницi та вiднести до Рябченка!»

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

      Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard,


Скачать книгу