Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко
— Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
— Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є, — i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.
— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!
— Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде, — доводив свого Зiнько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:
— А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.
— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько. — А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.
З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.
Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: «Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!»
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна.
Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман. — Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Вiн у лавцi, пiдiть туди.
— Невозможно в лавцi: дело секретне, — треба на самотє.
— Що ж там за дiло? — зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа. — Кажiть i менi!
Роман усмiхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.
Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви дiлом? — спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажiть!
— Єсть у вас кумерцiя?
— А єсть.
— А помiшник вам у кумерцiї єсть?
Сучок зiтхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
—