Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко
в їкономiї?
— Де був, там був! Поспiємо ще з їкономiєю… Современно все зробиться. — Та й вийшов з хати.
— А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? — запитався Пилип у жiнки, як Роман вийшов.
— А що ж там робити? — вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо це справа її мазунчика була.
— Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?
— Оце ще що вигадай! Дитина тiльки приїхала, натомилася, — i вiдпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи вiзьметься.
— Нi, каже, що не хоче братися, а буде в їкономiю прикажчиком поступати.
— А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований.
— Треба там таких!
— Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться.
— Добре, я перечасую, помовчу трохи, — побачимо, якi з його люди будуть.
I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого.
III
Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.
— Нащо? — спитав батько.
— А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. I папирос нє за што купить!
— Ге, хлопче! Як ми будемо на панськi цигарки грошi переводити, то скоро в нас i хазяйства не стане, — вiдказав батько. — Нема в мене грошей.
Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на братiв страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розумiють, як повиннi поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть.
Треба справдi пiти в їкономiю: а може, пощастить. Їкономiя була велика, i людей там служило багато. Роман зараз же пiшов у контору до вправителя.
— А що скажеш? — спитався той, i Роман почав виясняти, що служив на службi i хотiв би мати якусь пристойнiшу, нiж проста хлiборобська, роботу.
— Яку ж то роботу? — попитав управитель.
— Хотiв би прикажчиком.
— Еге, не треба нам прикажчикiв, бо всi є. Та й хiба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — I вправитель повернувсь було до свого дiла, але зараз же знов озвався: — Хiба що… От у контору менi треба одного чоловiка… Тiльки щоб добре письменного. Письменний?
— Так тошно.
— Сiдай пиши.
Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо, нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн вивести два першi слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.
— Позвольте, я не послишав, як ви сказали…- припинив його Роман.
— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.
Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.
— Позвольте, не вспiшусь.
Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати.
— Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не