Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко
Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:
— Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.
«Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» — i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:
— Людоцки, який страсний!..
А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неї стояло двоє-троє чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» — i поминув людей так, мовби їх i не помiтив.
— Що це воно пiшло? — спитав один дядько.
— Та це Сивашiв солдат.
— Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкається. — I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».
«А зайду до вчителя!» — подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.
Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярської одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед їм було їх двоє. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:
— Почему ты мне сапог не почистил?
— Двiр чистив, одповiдав другий, мужицький старечий голос. — Хiба я вам лакей? Я — сторож.
— Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!
— Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.
— Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!
3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.
— Чи дома вчитель? — спитав Роман.
— А он! — показав сторож на дверi i пiшов з школи.
— Кто там? — почувся з-за дверей голос. — Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани.
— Тебе чего? — спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: — Вам чего нужно?
— Моє поштенiє! — сказав Роман, простягуючи руку. — Сивашов.
Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: «Ром»; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак.
Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя:
— Не вгодно ли, — хорошоє разлiченiе.
Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловiком», почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi «скучно», бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка,