Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко
те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» — «Ну, вилазь!» — Тодi до хахла: «Хахол!» — «Шшчо-о?» — «Ну, сiдi iщо! Вот тiбє за хахлацький язик — у пеклi сиди!»
Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:
— Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!
Вона служила в панiв за покоївку i там навчилася так кричати.
Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли…
Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора.
В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла.
— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво смiючися, батько. — Де це ввесь день швендяв?
От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! — I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з їм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано… Мати радiла, слухаючи, як її сина гарно вiтають; iншi мовчали.
— Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.
— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечерi не хочеться.
Матерi це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.
— Та воно добре, — озвався Зiнько, — та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би — двi шкури з тебе драв би.
— Ну, це, братуха, пустяк дело, — одказав Роман, — на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбє бариш брать.
— Нехай i бариш, та не здирство, — озвався батько, — а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
— А какоє мине внiманiє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима. — У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такої саме гарної свiтлицi, м'яких подушок, доброї страви з горiлкою i червонощокої жiнки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тiй хатi… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такi…мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм «без понятiя, как настоящая необразованная животная». Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став.
Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де вiн був за сторожа… цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i верне язиком «на верле»… Репана мужва — аж смердить! А там, у городi, зовсiм не такi люди.. А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських покоївок та куховарок, якi були до його ласкавi… Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина