Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко
Не верталась. Пiшов додому в свою клуню.
Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.
— Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.
— Не спиться какось.
— От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.
— Думки? — сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: — Што за думки?
— Та всякi… От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людям добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стає… Людей бiльшає, а землi не бiльшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi — все скрутнiше, все скрутнiше буде… i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь!
— Вот штука! — вiдказав Роман. — Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!
— Та я ж кажу: а як i на другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.
— В каких там книжках? — одказав Роман. — Вот будуть iщо такiї книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как i што.
— Нi, — не згодився Зiнько, — от я читав одну книгу про чужi краї, так у їй…
— А, пустяк внiманiя! — перепинив його Роман. — Лучче давай спать!
Вiн одвернувся, мов хоче спати. Вiн був малописьменний, книжок не читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн бачив, що Зiнько за нього бiльше письменний i щось знає таке, що Роман його не знає, i йому стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше знає, нiж спершу вiн, Зiнько, думав про його.
Другого дня вранцi батько зайшов у клуню, збудив Зiнька й Романа i звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi!
Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на тiк. Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж тремтiв. На току вже були батько й брати.
— А що, брате, холодно? — озвався Денис. — У вас там по городах тепер iще сплять. Та дарма! Як цiпком попомахаєш, то так угрiєшся, що й потом тебе вмиє.
Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи: три смiло й важко, один якось не до ладу. Роман зосiм одвик од цiєї роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич завертався вгору i заскакував назад. Вiн розсердився й гупнув з усiєї сили. Бич одiрвався, вiдскочив i вдарив Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся.
— Еге, синку, озвався батько, — та я бачу, що тобi треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати.
— На чорта я буду привчаться? — визвiрився сердитий Роман. — Разлi ви думаєте, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?
— А хiба ж ти думаєш, що хлiб сам буде робитися, сам i в рот кластиметься?
— I без етого дурацкого дєла сит буду!
— Ану як?
— Разлi я сiбє