Не той став. Іван Нечуй-Левицький
не припадало йому цього дня до вподоби. Він позіхнув з усієї сили, поклав книжку на полицю і дістав звідтіль Шевченкову «Катерину». Цю книжку Роман купив в одного коробейника в містечку. Вже він прочитав її тричі, але й тепер четвертий раз він читав її неначе вперше. І ніколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодої Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломію і дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.
– Сину! покинь читати оту книжку, – обізвалася стара, – це не божа книжка. Ет!.. Ні се ні те!
Але стара проти волі слухала ту книжку і вислухала її до кінця. В хаті стояла духота. Старій Зіньці схотілося спати. В неї злипались очі.
– Піду я на причілок та трохи одпочину, – сказала Зінька.
– А я, мамо, побіжу гуляти до дівчат. Пустіть мене, мамо! – просилася Настя.
– До кого ж ти хочеш йти на гулянку? – спитала мати.
– До Соломії. Вона йене сьогодні запрошувала до себе: забіжу й до Марусі та й її візьму з собою.
Стара мати не втерпіла і навіщось аж губами цмакнула.
– Чого тобі йти до тієї Соломії? Іди лучче до Марусі, – сказала мати. – А то чого так? – спитала дочка.
– Ет… Соломія – дзиґа. Пуста дівка, – сказала мати, виходячи з хати. Роман глянув на матір і задумався. Йому було не до смаку, що мати гудила Соломію.
– Чим же вона пуста дівка? – спитав Роман неначе сам у себе.
– Мабуть, тим вона здається матері пустою, що проворна, та все пустує, та крутиться, мов та дзиґа, – обізвалась Настя.
– А як проворна, то хіба це погано? – сказав Роман до Насті.
– По-моєму, то це зовсім не погано.
– А по-моєму, то навіть гарно, що дівчина проворна, – сказав Роман, – хіба ж воно гарно, як дівка стоїть, мов пень, а ходить, неначе ступа просо товче. Я люблю проворних, жвавих дівчат, таких, як Соломія.
– І я люблю Соломію, – додала Настя, – господи. яка проворна та весела! і наговорить, і накаже, і нащебече, і наспіває тобі повні вуха! Мені з нею і побалакати, й погуляти весело. Веселішої за неї дівчини нема на всі Терешки.
Настя таки не послухала матері: помивши ложки та прибравшись, вона забігла до Марусі, а з Марусею вкупі пішла до Соломії і вже надвечір вернулась додому.
Надходив вечір. Стара мати знов примітила, що вівці никають по дворі, незагнаті в свій час, і навіть воли стоять ненапоєні. А Роман десь знову зслиз.
– Де це Роман? – спитала мати в Насті.
– Десь пішов через огород до криниці, – сказала Настя, – там же Соломія воду бере з криниці.
– Оце нависла йому на очі ота Соломія! Зовсім одбився парубок од роботи, – сказала спересердя мати.
А Роман знов став за тином під вербами, діждався, поки Соломія вийшла по воду, знов побалакав з нею, надивився на її блискучі очі. Соломія докоряла йому, чому він не виходить на улицю гуляти. Роман обіцяв вийти на улицю того-таки вечора.
– Побачимо, як то ти вийдеш на улицю. Тебе, мабуть, мати не пускає на улицю, як