Під Корсунем. Адріан Кащенко
звісток Василевих та оповідань запорожця всі в хаті Цимбалюків стали задумані й небалакучі.
Засмучена мати постелила Василеві на лаві товстий килим, поклала в голови подушку й благословила лягати спати.
Пріся й Микита, поцілувавши батька й матір у руку, пішли до своєї світлиці, й через якийсь час усе в хаті потишилося так, що, здавалося, наче всі носнули. Проте справді ніхто не спав: Цимбалюк передбачав, що надходить рішуча хвилина, коли йому доведеться або свідомо стати зрадником рідній країні або перейти на бік повстанців і при нещасті. позбутися свого грунту, майна й навіть притулку. Ганна накликала на голови бунтарів всякі нещастя за те, що через них усі не матимуть спокою, а її коханого сина чекае навіть небезпека війни; Василь обмірковував, чи не можна як-небудь ухилитись від походу, щоб не бити на своїх братів; що ж до Микити, то його обхонило давно відоме йому почуття обов’язку боротися за волю рідного краю, і він мучився тепер думкою, чи чесно він вчинив, що одружився.
— Ти не підеш у військо, мій любий? — почув він серед нічної тиші таємне питання любої йому дружини. Ти не покинеш мене?
Микита почав голубити свою молоду дружину, але вагався з відповіддю.
— Кажи ж, говори, мій любий, що не покинеш мене... Бо як покинеш, то ніколи вже не побачиш: умру я тут з нудьги за тобою, або, гадаючи, що тебе немає вже на світі, і собі смерть заподію!
— Слухай, любко моя! — почав Микита, міцно стискаючи свою дружину в обіймах: десять років я блукав по степах та байраках, десять літ ліжком моїм була сира земля та твердий камінь, десять літ, я, мов дикий звір, ночуючи по дібравах та байраках, придивлявся та прислухався, чи не йде ворог, щоб мене вбити, або взяти на катування... Коли б ти відала, як то мені любо тепер, після того життя спочивати душею й тілом біля тебе, моя ясна рибонько, цілуючи твої рожеві губоньки та твої оченята...
— І цілуй, і відпочивай... — перебила Пріся. Не треба ні про що більше й думати...
— А яка ж тоді, моя горлице, буде доля нашої неньки України, як що всі ми, козаки будемо спочивати коло жінок? Адже вона все гіршає. Не один же я десять років муку приймав — усі стогнуть: і козаки, й міщани, й посполиті. Не можу тобі, кохана моя дружинонько, неправду говорити: якщо підніме Хміль знову повстання, то не всидю я в хаті -піду у військо.
— Оце ж ти мені ножа встромив у серце заплакала Пріся.
— Ти ж воював уже десять років, а чого досягнув? Що здобув для України?
— Те в руках Господніх... а як рідний край покличе, я піду,... бо коли б я не пішов, то моє сумління виссало б мені серце — я зневажив би сам себе, а може б і смерть собі заподіяв! Мине, Прісю, скілька тижнів і ти сама побачиш, що все відмінитъся и мені не можливо буде не йти. А проте, годі тобі зарані серденько своє краяти: тремтиш уся... Заспокійся.
ІІІ
Через два тижні Василя споряжали до Черкас. Похід козаків мав відбутися човнами й через те молодий козак лишив свого коня дома; Данило ж, щоб відвезти сина, споряжав воза.
Засмучена розлукою з сином, Ганна всю ніч напередодні, як Василеві виїхати,