Вибрані твори. Михайло Коцюбинський
теке, над яким здіймавсь мінарет, мов білий привид.
Та ось усі стрепенулися. В вікні мінарета мигнула тінь, і зараз розлігся спів муедзина — сумний, скрипучий та жалібний.
Всі знялись із місця.
В теке було темно. Тільки коло міграбу[16], де стояв шейх, горіли дві прості лампи. Низька закопчена стеля, темні килимки на помості, нерівні, колись іще білені стіни, холодне сперте повітря — скоріш нагадували запущений склад, ніж дім Божий. Ряди стоптаних капців, полишених біля порога, насичали повітря їдким запахом поту. Люди ставали рядками і прикладали руки до вух: ми слухаєм, Боже!.. Почалась звичайна мусульманська відправа і скоро скінчилась.
Тихо, босими ногами, підходили дервіші до шейха, вклонялись і сідали долі в кружок... Ноги під себе, плече до плеча, у тісне братерське коло. Абібула чув теплі плечі своїх сусідів. Йому здавалось, що його тіло розширилось, зросло праворуч і ліворуч, аж ген далеко, й тремтіло, немов жива каблучка. Горде обличчя в шейха стало поважним, паче застигло. Очі спустив додолу, дививсь, здавалось, на бороду. Усі мовчали. Так тихо стало... Світло притьмарилось, і брудні стіни тісніше зсунулись. Віддаль безвладною масою лежав недужий.
Усі чекали.
Раптом, як із одних грудей, почався спів. Повільний, розмірений, скупий. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окремо, виразно:
— Ла-іль — ал-ла...
Монотонне і безконечно, наче великі годинники рахують хвилі:
— Ла-іль — ал-ла...
Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні, і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині:
— Ла-іль — ал-ла...
На один голос, у такт, безперестанку, без передишки. Всі ті ж слова, усе той темп.
Так тягнеться довго. Минають хвилі, години; здається, дні цілі проходять. Він уже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом, в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду або слова хтось ниже на безконечну низку:
— Ла-іль — ал-ла...
Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збирається сила, росте, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:
— Ла-іль — ал-ла...
Сумно так стало в теке; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться... Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: ти один, Боже, всесильний, могучий, в тобі вся радість, у тобі надія... Ти один, Боже! О Боже!..
Хтось хлипнув, не здержавсь...
— Алла!
І збудив назбирану силу, всіх зняв на ноги.
Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити Бога, тягне з собою тіло. Щось у ньому е. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.
— Немає бога, опріч Бога!..
Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок із халатів та білих чалм. Радісно пісня вирвалась із грудей:
Ля Ілля ге — іль алла-ге...
Ля Ілля ге — іль алла-ге...
Жива каблучка уже хитнулась. Раз у той бік, раз у другий.
16
Вівтар.