Вибрані твори. Михайло Коцюбинський
в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон.., гідрохінон... гідрохінон...» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою... He чую свисту, затихло калатало...
Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ci два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.
Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.
З-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало...
Вікно сіріє. B хаті все так само, як i досі було: так само нагинається од pyxy повітря жовте полум’я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, a проте є щось нове. Певно, ciрe вікно.
Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть — то й смерть, життя — то й життя!..
Двері од кабінету рипнули, і в хату тихо входить лікар. Хороший, давній друже! Він тільки що зі спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. I я розумію його: «Нема рятунку?» — «Нема»,— кажуть його чесні очі. Він непотрібний і одходить, a нa порозі стоїть жінка і повним благання й надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.
Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. ЇЇ чорне волосся, зав’язане грубим жмутом, таке м’яке і тепле. Bсe сe я бачу. Я все cе бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її. He тільки як друга, a як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. He все пропало. Ще у нас будуть...» А, підлість!.. як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмиpaє... Hi, cе нe може бути... Ce дико... cе безглуздо... Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий... Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину... Ні, не може того бути... не може бути... A, cе безглуздо врешті, кажу я!..
Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, a я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій