Дон Жуан. Пантелеймон Куліш

      Шукати рівні їй вважав би я за гріх:

      Бо переважила і праведниць усіх,

      І так зневажила чортячі трихи кляті,

      Що й янгол перестав спасенну охраняти.

      У всіх чинах своїх так праведна була,

      Як в Гаррісиновім годиннику стріла.

      На світі луччого нічого не видали,

      Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.

      Була вона свята; пощо воно с в я т е

      Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:

      Бо й наші праотці не вміли цінувати,

      Покіль їх з райської не витурено хати,

      Де в тихості святій в невинності жили,

      (Дивуюсь, як вони й добу пробули!)

      Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,

      Знаходив ласощі на заказному древі.

      Був чоловяга він лагідного ума:

      Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,

      Вчащав сюди й туди по власній уподобі,

      Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!

      Злорікий світ всігди втішається тим злом,

      Як царство падає або поважний дом.

      Шептали інші: «дві», а інші: «та аж троє!»

      Про хатню ж моркву геть доволі і одної…

      Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,

      Цінила високо достоїнства свої,

      Зневагу стерпіти — се треба буть святою

      В моральності своїй вона й була такою,

      Та в неї у душі чортяче щось було:

      Часом находило таке за неї зло,

      Що правду й вигадку свою докупи бгала,

      І моркву Хозові вже не шкребла — стругала

      Воно річ не трудна із олухом таким,

      Що часто й провинить, а все не сторожкий;

      Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,

      Години й цілі дні такі небачні мають,

      Що й віялом своїм дамуня їх убє;

      А між дамунями такі завзяті є,

      Що віяло у них мечем січе-рубає…

      Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.

      Учену сватати навченому шкода;

      Та і такому жить з ученою біда,

      Що й добре народивсь і добре в школі вчився,

      А потім на книжки й премудрощі ужився.

      Чого буває так, про се ні, не скажу:

      Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.

      Я козаком живу, та всіх остерігаю,

      Що панночок собі учених вибирають.

      Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?

      Із множества людей не скаже вам ніхто;

      Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,

      Що не торкається ні їх сіней, ні хати.

      Пронирство — се в мене найогидніший гріх,

      Но коли я в чому сіяю над усіх,

      Так се, щоб справами чужими кермувати,

      Дарма про що свої не вмію добре дбати.