Дон Жуан. Пантелеймон Куліш

      Дон Хозе і його поважная жона

      Обоє мучились, як в пеклі сатана,

      І хоч бажали вже одно одного смерті,

      Однак ніхто не знав, що се нещасні черті.

      «Благовоспитана» — бо парочка була:

      Перед сторонніми не виявляла зла,

      Аж покіль гашений огонь не загорівся

      І на ввесь світ скандал, як єсть, не обявився.

      Бо пані Хозиха зізвала лікарів,

      Щоб довести, що муж її о с а т а н і в

      Ті бачать, що він геть розумно розмовляє,

      Тоді вона: що муж аж надто злий буває.

      Вони питають: чим виявлює він зло?

      Сюди-туди — між них нічого не було,

      А тілько що вона людей шанує й бога…

      Химерною здалась тим лікарям небога.

      Вела дневник вона усім його гріхам,

      І рилась по його паперам і книжкам,

      Щоб ізнайти який докір у божевіллі,

      А понуком її були усі в Севіллі.

      Розносили кругом балаки по світах,

      По адвокатах, по затурканих судах,

      Хто ради забавки, від нічого робити,

      А хто — щоб давню злість свою задовольнити.

      Тоді найлучча ся, найтихша з-міждо жен

      З такою ясністю дивилась на терен,

      Котрим коханого її кругом пронзала,

      Як древні спартанки вікам переказали:

      Що, як поляже муж, з повагою ронить,

      Так слухала й вона всі брехні непорушно,

      То й світ увесь гукав: «О! Як великодушна!»

      Річ певна: як усе круг тебе загавчить,

      Премудро приятель твій чинить, що мовчить,

      Та любо ж і в людей великодушним бути,

      А й надто як собі тим можна що здобути.

      He malus animus — законницьке воно,

      О ні! Ми сей поклін закинули давно,

      Самому мститись — се було б не гарне діло,

      А інші терзають, — бувай байдужим сміло.

      Коли вже в тих сварках згадалися старі,

      А до старих брехень прибрехано нові, —

      Ні я в тім провиню, се кожен добре знає,

      Та й ніхто інший; бо усяк їх памятає…

      І воскресення їх на славу стане нам…

      Печина сей контраст у зуби ворогам,

      Та з воскресу того скористує й наука:

      Попотрощить нутро — розумна душе штука.

      Питались друзі їх як-небудь примирити,

      А потім родичі, — щоб більше подрочити,

      (Трудна річ раяти в танківскому случаю,

      Не знаю сам — кого б я їм про се пораяв

      І друзі й родичі непевний тут народ).

      Судовики ж одно торочили: розвод!

      Но перше ніж крючкам за працю заплатити,

      Дон Хоз умер, звелів Інезі довго жити.

      І пренещасно вмер: бо, скілько я прочув

      Од судових