Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш
хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!
Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання.
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!»
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, —
І блискавкам його в степу не перегнати.
Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.
Дума четверта
Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.
По переказу, з давнезних
Аравійських давен
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.
З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.
І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.
І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:
«Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло.
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.
Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.
Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.
Надо мною склеп неначе.
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?
Коло мене щось мов ходить.
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?
Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.
Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
Ні печалі, ні зітхання.
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». —
«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». —
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос.
В бідолашної бабусі