Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

      Да не дивиться небога,

              Чим орда пишалась,

      Через що за Сян дорога

               Золотою звалась.

      І знялась на лікоть з ложа

               На м'якій долівці,

      І вліпила в Кантемира

               Злякані зірниці.

      «Які Левко? – насилу шепче, —

               Обріс бородою?.

      Обвив голову габою?.

                Знається з ордою?» —

      «Ой, Заїро! Не гаразд ми,

               Не гаразд вчинили,

      Що яркого світу сонця

               Зразу напустили». —

      «Не втікай же бо, Левусю!

               Дай хоч подивлюся.

      Може, знаєш, де шукати.

               Де моя Маруся».

      І за полу Кантемира

               Безталанна ловить,

      І тремтить, і за дрібними

               Слова не промовить.

      «Що тобі здалось, голубко?

               З нами чиста сила!

      Не лякайсь-бо, сіра утко,

               Гоголице біла! —

      До старенької Заїра

               Стиха промовляє

      Голоском лагідним, любим,

                Мов сопілка грає. —

      Се мій муж, мій рай цвітущий,

                Радощі й утіхи:

      На войні він лев жерущий,

                Дома – голуб тихий». —

      «Як! Левко твій муж? Чи справді?

                І протерла очі,

      Чи се вдень їй увижалось,

                Чи посеред ночі? —

      Ти ж до неї залицявся,

                Орле мій, королю!

      І покинув? І спізнався?.

                І живеш з ордою?» —

      «Паньматусю!» —

                «Ні, Заїро,

      Сон мій був пророчий.

                Дивні речі, невимовні

      Бачать людські очі». —

      «Нене! Говори порядно,

                 Хто ти, і кого ти

      Звеш Левком так недоладно,

                 Тремтячи з турботи?

      Він кохавсь, як ти мовляла,

                 Десь там із дочкою,

      І якась пригода сталась

                 З ними і з тобою?» —

      «Дак се не Левко? Се мрія?

                 Ні! Його се голос:

      То гримить, то наче віє

                  Вітерець між колос.

      Він гримів про воюваннє,

                  Віяв про коханнє,

      Про щасливе пануваннє

                   І розкошуваннє.

      Серед хвиль морських ревучих,

                  Галасу та крику

      Чуло голос той все військо,

                  Мов трубу велику.

      І за те старшим обрали

                  Над всіми човнами,

      Над старими старшинами,

                  Над отаманами.

      І, як сокіл в чистім полі

                  Голуби ганяє,

      Так він на турецькі в морі

                 Судна налітає.

      Налітає – турка боре,

               Здобич здобуває

      І про наше люте горе,

               Про біду не знає».

      Сумно Кантемир споглянув:

              «Так, се він, Заїро!

      Тепер всю пригоду знаю