Камінний господар. Леся Українка

      У бiле. А навiщо вам се знати?

      Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.

      Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi,

      бо маски я не наложу.

      Се добре.

      Менi було б неначе не до мислi,

      щоб ви надiли маску.

      А чому ж ви

      про се не мовили нi слова досi?

      Я волi вашої не хтiв стiсняти.

      Се чудно слухати, як наречений

      боїться положить найменший примус

      на ту, що хутко сам же вiн прив'яже

      ще не такими путами до себе.

      Не я її зв'яжу, а бог i право.

      Не буду я вiльнiший, нiж вона.

      Чоловiки не часто так говорять,

      а хоч говорять — хто з їх слово держить?

      Тепер я не дивую, сеньйорито,

      що ви не хтiли досi вийти замiж, —

      без певностi не варто брати шлюбу.

      Чи всi ж ту певнiсть мають?

      Донно Анно,

      коли б я знав, що ви мене не певнi,

      або не певен був себе чи вас,

      я б зараз повернув вам ваше слово,

      поки не пiзно. Бо як буде дано

      велику присягу…

      Ох, се аж страшно!

      То не любов, що присяги боїться.

      Вам справдi страшно?

      Нi, се я жартую.

      Ну, я ж тобi казала — вiн гора!

      Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.

      Чому ж менi веселою не бути,

      коли я можу так на вас впевнятись,

      як на камiнну гору! Адже правда?

      Так, донно Анно. Я вам докажу,

      що ви не помиляєтесь.

      Iдуть. Долорес трохи позаду їх.

      А знаєш,

      менi вiн здався кращим на портретi,

      нiж так.

      Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.

      Хто?

      Наречений Долорiти.

      Хто ж вiн такий?

      Се поки що секрет.

      Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.