Лісова пісня. Леся Українка

      Хіба я знаю?..

      А хто ж те знає?

      Ет, таке питаєш!..

      Чому ж сього не можна запитати?

      Он бачиш, там питає дика рожа:

      «Чи я хороша?»

      А ясень їй киває в верховітті:

      «Найкраща в світі!»

      А я й не знав, що в них така розмова.

      Я думав – дерево німе, та й годі.

      Німого в лісі в нас нема нічого.

      Чи то ти все отак сидиш у лісі?

      Я зроду не виходила ще з нього.

      А ти давно живеш на світі?

      Справді,

      ніколи я не думала про те…

      Мені здається, що жила я завжди…

      І все така була, як от тепер?

      Здається, все така…

      А хто ж твій рід?

      Чи ти його зовсім не маєш?

      Маю.

      Є Лісовик, я зву його «дідусю»,

      а він мене: «дитинко» або «доню».

      То хто ж він – дід чи батько?

      Я не знаю.

      Хіба не все одно?

      Ну, та й чудні ви

      отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

      чи баба, чи вже як у вас зовуть?

      Мені здається часом, що верба,

      ота стара, сухенька, то – матуся.

      Вона мене на зиму прийняла

      і порохном м’якеньким устелила

      для мене ложе.

      Там ти й зимувала?

      А що ж ти там робила цілу зиму?

      Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

      Спить озеро, спить ліс і очерет.

      Верба рипіла все: «Засни, засни…»

      І снилися мені все білі сни:

      на сріблі сяли ясні самоцвіти,

      стелилися незнані трави, квіти,

      блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

      спадали з неба – білі, непрозорі —

      і клалися в намети… Біло, чисто

      попід наметами. Ясне намисто

      з кришталю грає і ряхтить усюди…

      Я спала. Дихали так вільно груди.

      По білих снах рожевії гадки

      легенькі гаптували мережки,

      і мрії ткались золото-блакитні,

      спокійні, тихі, не такі, як літні…

      Як ти говориш…

      Чи тобі так добре?

      Лукаш потакує головою.

      Твоя сопілка має кращу мову.

      Заграй мені, а я поколишуся.