Три долi. Вовчок Марко
Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!»
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… «Годi вже тобi! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…
Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.
– Здоровенька була, Марусечко! – кажу їй. – Чого се ти сама дома?
– Та мати у гостину пiшли.
– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, а в очах ж який смуток!
– Марусе, голубко! – кажу їй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?
– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питає.
– Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от як вiн її поспитає!..
Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.
– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
– Химочко,