Оргія. Леся Українка
Оргія
Діячі
А н т е й – співець.
Г е р м і о н а – мати його.
Е в ф р о з і н а – сестра його.
Н е р і с а – жінка його.
Х і л о н – ученик його.
Ф е д о н – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Г о с т і на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Коринфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а (не встаючи).
Хто там?
Г о л о с (за хвірткою). Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а (гукає в напрямі других дверей).
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).
А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).
Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…
А н т е й (привітно).
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).
Чом не сядеш?
Х і л о н.
Маю справу…
А н т е й.
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н.
Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.
А н т е й.
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда, мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, – соромитись приходиться мені.
Х і л о н (щиро).
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й.
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково).
Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…
Х і л о н.
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й.
Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово – мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив і не навчу – се ж тільки Бог здолає, – отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей, і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком, і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає, і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, – тоді я вже заплачений. Ні, більше, – я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н.
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).
А н т е й.
Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, – покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю Аполлоном! – не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще таке, чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
«Я вже скінчив науку».
Х і л о н.
Ся порада, учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину науки, віддалившися від тебе, бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне).
А н т е й.
До якої?
Х і л о н.
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й.
Латинської?!
Х і л о н.
Ну, все ж тепер латинське.
А н т е й.
Як?