Сагайдачний. Андрій Чайковський
говорить, як тоді по екзекуції.
— Марку, Бог з тобою, тобі щось погане сниться.
— Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.
— Де ж він тепер?
— Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.
— Втікати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
— Ні, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозі заков'яну, та краще мені так, чим гнити в тюрмі або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш і боронити будеш моєї доброї слави.
— Марку! Ми — побратими. Ще під кульчицькою церквою не раз визнавали собі, що один одного в ніякій пригоді не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нічого говорити більше. Одягаймося, а я візьму в дорогу, чого нам буде потреба.
Петро став поспішно одягатися, а відтак вибирати зі скринчини різну мізерію. Петро взяв трохи білля, взяв гаманець із грішми, взяв лук, подарований князем, і стріли з сагайдаком. Загорнулись кожухами і вийшли на пальцях із спальні до огорода. Артемій лежав на стежці скулений, а при нім червонілась кров. Місяць освічував його. Хлопці аж задрижали на той вид, а Марко охнув і закрив долонею очі. Петро взяв мерця попід пахи і заволік під огорожу, де лежала купа снігу і тут загорнув його снігом. Відтак позасипував кров на стежці. Робив це з великою відразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слід, що тут зроблено. Поки сніг не стане, ніхто не буде знати, де подівся Артемій, а за той час вони будуть далеко від Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далі робити. Марко не в силі був що-небудь думати. Він плакав, і дрижав усім тілом, та дзвонив зубами. Як покінчив Петро роботу, каже до Марка:
— Ставай мені на плечі та перелазь через огорожу. Марко послухався і за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мізерією і перескочив сам. Перейшли в тіні від місяця вулицю Замкову, перейшли ринок і подались у вулицю Татарську, до воріт города.
ХІ
Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.
Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.
Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість