«Книга Лева», вибране. Богдан-Ігор Антонич

      Умерлих квітів царство – спить пустиня

      в піску сорочці золото-червоній.

      Малюк осот – рослинне чортовиння,

      екстазу сонця й блискавок погоні.

      Живі свічки понад землі труною,

      жорсткий бур’ян нараз кущем горючим.

      Немов кущі розхилені рукою,

      розхиляться бездонні віри кручі.

      І бачиш вічність – небо опалеве

      і шум червоних полум’я потоків.

      З-за гір століть веде сузір’я Лева,

      цей знак монархів, воїнів, пророків.

      Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,

      його вінчають лаври бурі, сині,

      і грім, мов підпис золотий у книзі,

      триватиме на сторінках пустині.

      Автограф грому в царській книзі Левів,

      написаний вітрами з-під Синаю,

      з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий

      вінками божих блискавиць квітчає.

      Синайський вітре, бий в відкриті карти!

      Без тебе я порожній посуд форми.

      Ввесь день над віщим джерелом на варті,

      а ніч – мов біблія червона й чорна.

      Мистецтво – що ж?

      Це надаремне

      в дно дня, дно дна сягати словом,

      в ядро ціляти світла темне.

      Ні, не чорнила – треба крові!

      Хай ваші терези розумні

      відважать форму, зміст, прикраси,

      достоту зміряють безумне

      і скажуть: небагато важить.

      Хай!

      Але в те сутнє, в дно дна срібне

      не сягнуть мірою ні разу

      і сятимуть, мов царство мідне,

      ці строфи щільні і доцільні,

      ці строфи – формули екстази.

      Мініатюри сонця – яблуко натхнення

      на дереві життя – на дереві мистецтва,

      і творчість, наче присуд, творчість невмоленна

      і з світом торг красою – муз скупих купецтво.

      За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій

      узором кола вчить про досконалість міри.

      Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi

      із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

      І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

      краси помильні судді і відважать смуток,

      діапазон п’яніння, думку, слова гаму,

      а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

      Зелені сутінки. Гвоздики —

      посли весни. П’яній до краю!

      Який цей світ знов став великий!

      І знов твої листи читаю.

      Вгорі зелена яма світла,

      ядро – гвоздика електрична.

      Ні, ми до того ще не звикли,

      що наша молодість не вічна.

      Але колись до цього звикнем…

      Та поки що свята омана —

      ота дружба з життям не никне,

      що нас, моя кохана,

      помазує весни єлеєм.

      Поезія?

      – Ні, не питай,

      який рецепт її есенцій!

      П’ючи свій золотавий чай,

      так пробалакаємо день цей.

      Узори гарних слів, мережка,

      екстракти мови в срібній чаші —

      хай їх краси аптекар зважить!

      Ні, не туди, коханий, стежка!

      Символіка завбога наша,

      і орнаментика засіра.

      Де ж міра мір, єдина міра?

      Чай процідивши, попрощавшись,

      розходимось. Ніч – чорна мушля,

      ті самі зорі в ній, що завжди,

      той самий захват серце душить.

      Тоді, чужі дрібній прикрасі,

      слова, затиснуті у горлі,

      слова, гальмовані в екстазі

      б’ють, мов джерела животворні.

      Від спеки місто важко дише,

      й чоло його шорстке й червоне

      під віялом нічної тиші

      поволі стигне і холоне.

      Тремке натхнення віддзвеніло,

      застигло в мудрій вірша брилі.

      Твоє